Сонети. Світовий сонет - Дмитро Васильович Павличко

Як смерть зневажив ти в своїм польоті, Як наближався гул твоєї плоті І глиб небес без проблиску і дна! * * * Душе моя, ти птицею додому Повернешся. Це буде тільки так. На небі палахкий залишиш знак, Немов метеорит. Крізь даль і втому Летітимеш на землю, нам відому З дитинства. Боже мій, а як літак Чи зірка тебе вдарить! Чи навспак Не полетиш, злякавшись бурі й грому! Чи не згориш як смертний простий птах В огні небесному! Чи ти в житах Знайдеш мою загублену стежину! Чи скажеш ти на рідному лану, Що ти була душею і людину Носила — не пилиночку дрібну. * * * Подумай же про мене в цю годину — Назустріч твоїй думі я піду, Візьму її за руку, мов дитину, Шляхами молодості поведу. Світ завжди молодий. В твоїм саду Все ті ж зірки горять. Немає впину Життю. В його стихію молоду Вертаймося на вік чи на хвилину. Подумай же про мене. Ми повернем, Ми розчаклуєм ту священну мить, Що згасла за турбот колючим терням. До тебе йтиму, скільки буду жить, — Твої слова святі і невмирущі Дорогу світять у камінній пущі. З НІМЕЦЬКОЇ
Андреас Гріфіус
ПЛАЧ БАТЬКІВЩИНИ РОКУ 1636-го Віднині ми цілком сплюндровані! Навала Народів заздрісних, масний від крові меч, Скажений ревіт сурм, розжарена картеч — Все нищить нас, і смерть нам душу закувала. Із вікон ратуші сичать огненні жала. Повалені церкви, під саваном хуртеч Порубані мужі лежать, лютує смерч Пожеж і моровиць, — прийшла на нас потала. Містами й шанцями йде з кров'ю каламуть, Вже тричі по шість літ пройшло, як не течуть Забиті трупами, прогнилі наші ріки. Та гірше голоду, поґвалтувань, пожеж І пошестей — це те, що серця не знайдеш, Бо наш духовний скарб розкрадений навіки. VANITAS VANITATUM ЕТ OMNIA VANITAS Куди не гляну я, скрізь марнота марнот. Зруйнують завтра те, що здвигнуто сьогодні. Там, де стоять міста, палаци світлородні, — Ростимуть бур'яни, ходити буде скот. Що зацвіло — впаде, розтоптане стокрот. Хто так пишається, здолавши вгору сходні, — З вершини порохом злетить у тьму безодні; Хто був щасливцем, той ще звідає гіркот. Все йде у небуття, все гасне в тій ході, Людина ж нетривка, мов булька на воді; Ах, що