Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Вете аль діябло! — крикнув хтось із "четвірок".
І одразу ж пішла стрілянина.
— НІ! — кричала я. — НІ! МАКС! МА-А-А-АКС!
Вони вб'ють його! Вб'ють!
— Стріляйте в цю мерзоту! — командував охороною Роберт, ховаючись тут, за рятівними дверима. — Задайте йому жару, хлопці! Урийте паскуду!
— На тобі! На, падло! — чулося з коридору поміж хлопками пороху.
— САКАТЕА ЛА ЧИНГАДА! — відповідали цим словам крики іспанською.
Вони жорстко билися, і крізь двері було чутно, як хтось падає... хтось завдає ударів... хтось стогне і кашляє... Долинали звуки рукопашного бою. Звуки битого скла і проламування стін... Якоїсь миті щось сильно бахнуло в наші двері... А потім затихло... Все стало безмовним, наче всі пішли, залишивши поверх порожнім. Не було чути ані пострілів, ані шуму бійки. Ані розмов мексиканців...
Хтось повільно й незграбно ступав по дерев'яній підлозі. Крок за кроком. Кульгаючи від болю. Похрустуючи підошвою на уламках скла з вікон та журнальних столиків. Залишаючи позаду нерухомі тіла, які не були готові до такої зустрічі.
І ці звуки — вони наближалися. Я чула шум чобіт, що ступали по паркету, все ближче і ближче. Поки кроки нарешті не зникли. І ручка не почала тихо повертатися, відчиняючи двері...
— Якого біса? — притулився мій наречений до стіни і витріщався на чоловіка у дверях. — Хто ти такий, бляха?
— Для тебе я містер Бейкер, сцикло, — відповів Макс і насамперед підійшов до мене.
Він був у чорних джинсових штанях, взутий у прості армійські черевики. Зверху нічого. Напівголий, дуже брудний, покритий саднами, глибокими подряпинами і якоюсь липкою поганню, схожою на смолу. Його обличчя було сильно розбите, з чола сочилася кров. Проте блиск цих зелених очей я впізнавала на всі сто відсотків. То був він — мій Чорнов.
— Ель діябло... Діябло... — почав совати ногами молодий бандит у кутку. — Діябло... Діябло... Діябло... — повторював він, витріщивши очі на Макса.
Хлопець безперервно хрестився і тримав перед собою амулет зі срібла — великий нашийний кулон із зображенням Діви Марії. Так він відчайдушно намагався врятувати свою душу і не дати "дияволу" забрати його до пекла, як він зробив це з іншими.
— Боже, Лисеня... — гладив мене Макс тремтячими руками. — Що вони... що вони зробили з тобою? Господи... що вони наробили... Пробач мені...
— Максе... — котилися у мене сльози по щоках. — Це ти... Ти прийшов по мене, Макс... Ти прийшов...
Він обірвав мої ланцюги голими руками і допоміг піднятися з холодного скрипучого ліжка, щоб забрати із собою. Я банально притулилася до нього всім тілом та відчула тепло. Воно виходило з його серця. Наче безшумні слова про справжнє кохання, яких не кажуть, але ти все одно їх чуєш... Бо щоб говорити про важливе, людині необов'язково робити це вголос. Достатньо вчинків.
— Діябло! Діябло! — ще голосніше повторював хлопець, цілуючи хрестика на золотому ланцюжку. — Вете діябло! Вете! Вете діябло!
— Слухай сюди, хлопче, — звернувся до нього Макс і далі говорив зрозумілою для нього мовою: — Дігалє аль сеньйор Раміро... ке ле естой кітандо... льо ке но ле пертенекіа... Ель робо ель де отра персона... йаора ме вой кон мі мухер пара сіемпре... Еста пута... ес мі амор... Льо томо сін матар а надіе...
— Що він каже, Алісо?! — був шокований Роберт. — Про що вони зараз розмовляють?!
Але я мовчала і не відповідала. Мені було приємно знати, що послання для Раміро так стривожило Баттона. Адже він не знав іспанської, і тому слова про кохання до мене здавалися йому передачею компромату на нього самого. Тепер Роберт не був упевнений взагалі ні в чому, його система сипалася на очах — варто було в шестерні потрапити такому крихітному, але водночас міцному камінчику, як Макс Чорнов.
— Есто ес льо ке аке ла хенте нобле, — казав Макс, що так чинять благородні люди. Він забирає мене, нікого не вбивши. Тому що я не належу Раміро... — Дільє аль сеньйор ке льо пердоно, — і все ж таки Макс прощав барона. — Аора естамос салідос... Тепер ми квити, — сказав він наостанок і взяв мене за руку.
Ми вийшли з кімнати втіх. На очах у збожеволілого Роберта. Він все ніяк не міг повірити, що я йду, а легенда про мого коханця виявилася зовсім не легендою. Він був упевнений у тому, що зраджувати може тільки він, адже тільки чоловікові можна робити так, як велить йому серце. Проте проблема полягала в тому, що мені було начхати на постулати. А у Баттона... серця не було.
Він вів мене за собою рожевим коридором. Повз ум'ятини від кулаків, яких було чимало в цих стінах. Під стелями, удосталь понівечиними стрільбою з автомата. Поміж майже непритомними "четвірками", які боялися, що він повернувся по них, вирішивши закінчити свою справу. Побачивши нас, бандити нічого не робили, вони боялися і стогнали від побоїв. В той час, коли Макс і я увійшли до ліфту й приготувалися спускатися.
Нарешті знайшли один одного. Не так фізично, як духовно. Тепер ми розуміли все без слів — просто дивлячись у вічі і міцно стискаючи руки, хоч би що трапилося. Він з'явився сюди з єдиною метою — забрати мене з собою, і я була готова бути його половиною. Відповідати на будь-яке прохання згодою і не дорікати жодним словом.
Макс — це найкраще, що було зі мною. Тепер я в цьому була вже певна.
Проте коли здавалося, що кошмар залишився позаду і нам просто потрібно вийти на вулицю, щоб забути про жахіття борделю... Ми зустріли його — того самого виродка в білій футболці. Який так хотів, щоб я йому відсмоктала.
То був племінник дона Раміро.
— Стояти, суко! — кричав він зі стволом у руці. З'явившись із нізвідки, наче чорт із табакерки. — Я вб'ю тебе, паскудо! — волав спадкоємець величезної імперії зла.
Але Макс із цим був абсолютно не згоден...
— Притиснись до стіни! — відштовхнув він мене. І тієї ж миті пролетіла куля.
— А! Він стріляє!
Макс вже натиснув на кнопку з цифрою "один", щоб стулки зачинилися, але мексиканець був швидшим і встиг просунути руку в щілину. В останній момент. Коли вже здавалося, що ми зможемо втекти без бою і залишити цю тварюку ні з чим.
