Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Та щойно, бро! Ну... хвилини зо три тому. Може, п'ять...
— Окей, я виїжджаю, — кинув я на ходу і почав збиратися.
— Куди ти виїжджаєш?! — Асафа схопив мене за руку і почав відмовляти. — Ти зовсім бухий! І ти... ти взагалі розумієш, де вона, друже?!
— Вона у борделі.
— Та усратись! — репетував Асафа. — У борделі довбаного Раміро! Це земля картеля, Максе! Їх чортове лігво! Ти що, вирішив попертися в саме пекло?! Хіба забув угоду?! Ми не маємо права навіть у місті бути, а ти збираєшся ось так заявитись до нього?!
— Так! — відповів я без роздумів. — Я зараз же візьму і поїду туди! Подобається це тобі чи ні!
— Стоп-стоп-стоп! — втрутився вже Буч. — Це божевілля, Максе! Тебе уб'ють, тут навіть говорити нема про що! Ти навіть поріг переступити не встигнеш! Раміро клявся вбити нас усіх до одного! І якщо він побачить нас поблизу борделя...
— Вас він не побачить. Я сам поїду.
— Га?!
Я взяв зі столу пістолета й попрямував до виходу. Але моя ідея припала до душі не всім. Точніше — нікому.
— Стій, виродку! — дістав Асафа револьвер і скерував на мене. — Ти туди не підеш!
— Піду!
— НІ! — кричав він і цілився мені в груди.
— У мене стрілятимеш, так?! Стрілятимеш у мене?!
— Вистрілю на раз, дружбан. Краще я тебе відразу пристрелю, ніж це зроблять амігоси...
— Максе, він має рацію, — погодився Буч. — Тобі не жити. Вони прикінчать тебе, а потім приїдуть за нами... Варто тобі вбити бодай одного з "четвірок" — і нам усім хана. Нас відловлять по одному і змусять їсти свої тельбухи. Розріжуть горлянки і підвісять за ноги, неначе святкову індичку на Різдво... Ми всі будемо трупи. І мучитимемося перед тим, як здохнемо... Я не хочу собі такої долі. Тільки не так.
Було очевидно, що якщо я прикінчу хоч одного з "четвірок", це відгукнеться для всієї банди. І тоді вони нікого не помилують. Буде кровна помста — на пошук і затримання Асафи з Бучем картель не пошкодує ані людей, ані грошей. Вони дістануть навіть Мікі. Я їх знову підставлю.
— Бучі справу каже, Чорнов, — намагався переконати мене Асафа, тримаючи на мушці. — Вистріливши в члена картеля, ти засудиш нас усіх до болісної смерті. Тоді вже нікому не втекти. Вони знайдуть нас усіх і знімуть скальпи... Хочеш убитися в ім'я довбаного кохання — будь ласка. Але ми тут ні до чого, мужик. Подумай про це, перш ніж пхати свою дупу в мурашник... Тому що це, маза фака, мексиканський мурашник! І твою дупу там порвуть на ганчірки! Я це просто гарантую!
Я уважно глянув їм обом у вічі. Подумки обійняв їх і міцно ляснув по плечу... Бо розумів — швидше за все, ми бачимося востаннє. Сюди я не повернуся.
— Так, хлопці. Ви маєте рацію. Це моя особиста справа, і вас вона не стосується. Я розберуся із цим сам. Без вас. Я просто... поговорю з бароном і спробую вирішити це питання мирно.
— Мирно?! — скрикнув Ас. — Очманіти! Ти серйозно?! А на чорта тобі здався цей ствол, Чорнов?! Розмови не ведуться з пушкою в руці! Ти звідси не вийдеш, я не дозволю тобі це зробити! Тільки спробуй...
Асафа знову цілився в мене. І думати, що він не вистрілить, було би безглуздо — рано чи пізно він це зробить. Він не з тих, хто блефує.
— Що ж, — прийняв я рішення і витягнув магазин із пістолета, — тоді я залишу це тут. Зброя мені не знадобиться. Поїду так.
— Поїдеш так?! — не вірив Буч власним вухам. — Ти взагалі при тямі?! Який у цьому сенс?! Це і є твій план?!
— Залишу його тут, — повернув я пістолет на стіл, — щоб нікого не вбити... Не хвилюйтесь за мене, хлопці. Я з ними просто поговорю. Клянуся вам — лише розмова. Нічого більше. Ми просто побалакаємо... Для розмови мені не потрібні набої.
Коли я сідав за кермо, то ще не до кінця усвідомлював, що саме відбувається. Куди я їду та навіщо. Для чого саме я прямую у домівку Сатани — великий багатоповерховий бордель посеред Сан-Франциско. Висотний сірий будинок без вивісок та реклами, але завжди людний. З довгою чергою охочих потрапити на свято життя перед входом. Це місце знали всі, особливо бандити. Тому що дрес-код тут був дуже жорстким. Якщо ти не за одне з картелем, то ти не входиш до "Парадизу" — так називали публічний дім Раміро. Вхід для чужинців був заборонений.
Ці "райські кущі" були нічим іншим, як підпільною фабрикою сексуального рабства. І якщо ти потрапила до лап "четвірок" — вважай ти потрапила до борделя. І тепер ти одна з повій.
Я мчав нічним містом, не бачачи нічого, крім її обличчя. Мені здавалося, що краплі дощу на лобовому склі — її сльози. Вона плакала і плакала, кликала мене на допомогу, а я був так далеко. Був глухий і сліпий, мов камінь, що оброс мохом. Але вона знала... вона ніколи не забувала, що в цьому камені був застряглий меч. І витягти його можна лише одного разу за життя — щоб зробити неможливе, зробити дурість, про яку пошкодуєш. Проте краще я зроблю цей вчинок, ніж залишусь осторонь і страждатиму потім решту життя. Згадуючи день, коли я залишив Алісу в біді, на території найлютішого ворога. Наче жалюгідну зрадницю.
І навіть якщо це так, якщо вона насправді була зрадником, це не заважало їй жити в моїй душі. Тому що вона назавжди залишиться для мене найкращим спогадом у цьому житті... Вона залишиться для мене... моїм Лисеням.
Двигун ревів, а фари освітлювали мій останній шлях — я їхав туди, звідки не повернуся. І нехай... Колеса верещали на слизькій дорозі, клаксон сигналив, розганяючи сонні машини та пішоходів із парасольками. Я летів назустріч смерті, але чудово знав, що воно того варте. Я був певен, що вона ще жива, і вона чекала на мене, вона сподівалася, що я прийду, хоч і не здогадувалася, що я вже поруч. Що я гальмував під борделем і виходив на вулицю під дощ. Знімаючи з себе шкіряну куртку, щоб вона не обмежувала рухів. Щоб інші не могли схопити мене за одяг.
Я стягував із себе футболку, яка миттю промокла до нитки під холодною зливою... щоб одразу розірвати її на довгі клапті. Я їх намотував на руки, щоби зміцнити свої аргументи. Просував намоклу тканину між пальцями, робив щільні петлі і міцно зав'язував вузли зубами, щоб кожне сказане мною слово було почуте картелем. Щоб жодна з "четвірок" не змогла мене заткнути і зробити так, щоб я замовк.
