Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

Проте я, як і він, була кінченим неадекватом. Тому обрала третій варіант. І на сторінках цього сценарію ліфт залишали двоє — лише я та Чорнов. А Денні вмирав.

— Ах ти сука! — підняла я пістолет і приклала його до чола племіннику Раміро. — ЗДОХНИ, ПОТВОРО!

Ствол оглушливо вистрілив... і білі стіни оббризкало червоним. Обличчя Денні спотворилося, він відсахнувся назад і потім повільно сповз кривавою доріжкою із власних мізків... А дверцята відчинилися. І всі, хто був у фойє на першому поверсі... побачили цю страшну картину. 

В мій бік дивилося штук двадцять автоматів та мисливських дробовиків. А я стояла біля трупа найголовнішого з "четвірок", крім барона. З іще задимленим стволом у руці. Розуміючи, що живою я звідси, швидше за все, вже не вийду... Але воно було варте того, щоб спробувати. Адже... я його врятувала, не дозволила Чорнову померти, він вижив. І навіть якби підкорилася, якби послухала його, то все одно загинула б. Все пішло б нанівець. Я не втекла б від картеля — вони тут були всюди, вони нас уже просто чекали біля ліфта. 

Це був лише примарний шанс. Лише ілюзія перемоги, не більше того. Проте якщо нам судилося загинути в цьому жалюгідному борделі... то я готова зробити це за руку зі своїм коханим бойфрендом. Тому що навіть ці кілька секунд перед розстрілом точно вартували того, щоб за них боротися. І не здаватися до кінця. До останнього окопу...

— Боже, Лисеня... — доторкнувся він до моїх щок закривавленими пальцями. — Не треба було цього робити. Не треба було... Його не можна було вбивати. Це погано для нас обох. Це дуже... дуже погано, мала. Боюся... що це кінець,— було важко йому говорити. — Мені дуже шкода, Алісо... Але я пишаюся тобою... По-справжньому пишаюся своїм Лисеням...  

Я по-дитячому посміхнулася крізь сльози, і ми міцно взялися за руки. Щоб зробити крок уперед... І це виявилося найяскравішим, найкласнішим відчуттям за все моє прожите життя.