Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
На адресу Дункан-стріт сорок п'ять тієї ночі з'їхався весь злочинний контингент дона Раміро. Озброєними людьми був щільно забитий перший поверх, і всі вони чекали на нас — звичайних людей майже без зброї і навіть без одягу. Пару дивом уцілілих ворожих тіл у цій пекельній пісочниці для дорослих ігор. "Четвірки" стояли попереду широкою дугою і тримали нас із Максом на мушці. Готові відкрити вогонь за першим сигналом.
А наказ повинен був давати не хто інший, як сам барон.
— Максим Чорнов! — обурювався старий, розштовхуючи своїх солдатів на шляху до відчиненого ліфта. — Мені здавалося, що минулого разу я був досить великодушний, щоб ти зрозумів просту річ — я міг знищити твою зграю одним махом, але не став! Я дав тобі можливість втекти і сподівався, що вам вистачить розуму не повертатися до Сан-Франциско! Адже я чітко сказав: повернешся до міста — і ти труп! А тепер ти просто заявляєшся до мене, вирубуєш майже всю мою охорону, щоб вкрасти своє дівчисько?! — був Раміро несамовитий від злості. Але наступної миті його губи затремтіли від страху... Страху того, що побачене ним усередині ліфта — це правда. — Що... що це... що це таке? — взявся він за серце. — Це... не може бути... не може... — опустився мафіозі на коліна, щоб прикласти долоню до іще теплої щоки вбитого племінника. — Денні... — почав плакати Раміро крокодилячими сльозами. — Денні... Хлопчику мій... Що вони з тобою накоїли, мій любий...
Напруга навколо нас зростала, як температура біля сплячого вулкана — гори, що ледь димиться, яка зібралася прокинутися і обдати все навколо хвилею лави, що спалює до попелу.
— Мені шкода, бароне, — тихо промовив Макс.
Проте це вже ніяк не могло завадити розлюченому дону палити усе вщент своєю ненавистю.
— ТОБІ ШКОДА?! — репетував він, кидаючись слиною. — ТИ КАЖЕШ ПРО ЖАЛЬ, МЕРЗЕННИЙ ВИЛУПКУ?! І ДАРМА!!! БО ЖАЛЮ ДО ТЕБЕ НЕ БУДЕ! ТИ НА НЬОГО НЕ ЗАСЛУЖИВ, СМЕРДЮЧА ПОТВОРО! ТИ ГОРІТИМЕШ ЗА ЦЕ У ПЕКЛІ, ПОКИ НЕ МИНЕ ЦІЛА ВІЧНІСТЬ!!! Я ТОБІ ОБІЦЯЮ, ПАДЛЮКО! — прокричав Раміро, а потім затих, щоб опанувати себе та розповісти про свої мерзенні плани. — Я вас мучитиму настільки довго, наскільки здатне людське тіло. Я накажу вас закопати в пустелі по шию і скажу хлопцям, щоб вони давали вам їжу — годували вас, напували... Я побудую біля вас спеціальний будинок, у якому житиму місяцями, спостерігаючи за вашою повільною смертю. Ви благатимете моїх людей про цілющий постріл у голову. Але я не дозволю їм зробити вам щедрий подарунок. Я дивитимусь на ваші облисілі голови, у ваші вицвілі від сонця очі… і буду посміхатися, згадуючи Денні… Шкода тільки одне — що він цього вже не побачить. Тому що йому би це сподобалося, — закінчив барон і почав зловісно сміятися, заражаючи реготом усіх інших.
"Четвірки" дивилися на нас як на нову розвагу, ми були для них особливими іграшками, які мають відчути на собі увесь злий геній картелю. Вони сміялися так голосно, що вже здавалося, ніби ми на спектаклі, де граємо головні ролі. Наче це якась трагікомедія, де все сумне залишилося позаду, а попереду на нас чекав веселий, бадьорий і шалено смішний фінал під оксамитову завісу.
Ось тільки наприкінці цієї вистави до фойє увійшов незнайомець. І гра вже пішла абсолютно новими нотами...
Вхідні двері відчинилися, і в бордель прибув худорлявий чоловік у довгому чорному плащі, що захищав його від дощу. Він прокашлявся, привертаючи увагу, а потім заговорив.
— Вітаю вас, браття! — виводив гість кожне слово, посипаючи його пафосом. — Я прибув до вас із Великого яблука! Щоб передати послання великого князя Хайлерастафарімеконнина четвертого!
Після цих слів уся зала із подивом затихла. Ну а ми з Максом переглянулися і раптом усвідомили — нас рятувати прийшов Асафа!
— Хто ти такий? — морщив носа дон Раміро, тицяючи в посланця пальцем. — Ти кур'єр транспортної компанії, чи що?
— Я посол наймогутнішої у світі мафії, сір!
— Наймогутнішої? — перепитав барон із сарказмом. — І якої ж це? Ти явно не з наших...
І "четвірки" знову засміялися, забувши про труп Денні, приреченого лежати в брудному ліфті, наче дрібна сошка.
Проте Асафа підняв угору ліву руку, щоб усі побачили в ній поштовий конверт.
— У мене цінний подарунок від ямайської мафії Нью-Йорка, сір! — випалив він речитативом і нахабно розштовхав бандитів, щоби вручити конверта безпосередньо барону. — У цьому конверті нудиться сімейне кільце, мій лорде!
— Кільце? — здивувався Раміро.
— Так-так-так, кільце! — відбивав поклони Асафа, так і приховуючи свою зовнішність під щільним дощовим плащем. — Воно відлите із найрідкіснішого ямайського золота! І на ньому вже написано ваше повне ім'я, включаючи те, яке дали вам батьки під час хрещення, мій князю!
— Що? — не розумів барон, як реагувати на цей каламбур. Це все серйозно, чи хлопець із вулиці його розігрує? — У конверті правда кільце?
— Кільце, мій владико! — кивав Асафа. — Але ж не просто кільце! Цей перстень є священним символом нашого союзу!
— Союзу?! — здивувався Раміро. — Якого ще союзу?
— Імперії ямайської та мексиканської мафій! У якій керуватимуть два монархи — ви і найшановніший князь Хайлерастафарімеконнин четвертий!
— Як... як ти сказав? Як звати вашого лідера?
— Хайлерастафарімеконнин четвертий! — тараторив Ас, не допускаючи жодної помилки у вигаданому ним імені. — І я заприсягся, що вручу пану Раміро цей конверт! І це золоте кільце!
Раміро неохоче взяв із рук гостя конверт, але відкривати не наважився.
— Там точно кільце?
— Боїтесь відкривати? — осуджував його Асафа, киваючи з докором. — А ви точно барон?! Може, я помилився будинком?!
— Я барон! Барон! — не дав Раміро вирвати в нього той незрозумілий конверт. — А раптом там бомба?!
— Бомба?! Пф... — сміявся посол Великого яблука. — Будьте реалістом, пане Раміро, яка бомба влізе в тоненький конвертик?! Це неможливо! Там лише кільце! І тільки!
Похитавши головою і важко зітхнувши, Раміро надірвав конверта і вийняв звідти... чеку від гранати.
