Людина, яка хотіла вкрасти Колізей - Родарі Джанні
Твір "Людина, яка хотіла вкрасти Колізей" відомого італійського письменника Джанні Родарі - це захоплива пригода про допитливу дівчинку Джулію, яка мріє про пригоди та подорожі, але живе в скромній сім'ї. Одного дня, вона випадково зустрічає чоловіка на ім'я Стефано, який розповідає їй про своє неймовірне прагнення вкрасти Колізей, давній символ Риму. І так починається захоплива пригода, під час якої Джулія та Стефано разом борються зі складними викликами та виявляють таланти, які вони ніколи не думали, що мають.
Книга написана легкою та зрозумілою мовою, що робить її доступною для читання як дітям, так і дорослим. Родарі вдало поєднує гумор та пригоди з важливими питаннями про соціальну справедливість та рівність. Цей твір може навчити читачів бачити світ з нового ракурсу та довіряти своїм інстинктам.
Книгу "Людина, яка хотіла вкрасти Колізей" можна знайти в електронній бібліотеці readbooks.com.ua, де її можна безкоштовно та без реєстрації читати онлайн. Вона буде цікавою та корисною для всіх, хто любить пригодницьку літературу та цінує глибокі думки про суспільство та життя.
Якось одному чоловікові заманулося стати єдиним власником римського Колізею, і вирішив він його вкрасти. Узяв торбу, пішов до Колізею і, помітивши, що сторож десь на другому боці, швиденько набрав каміння і гайда додому. Назавтра зробив так само. І так щоранку, крім неділі, ходив до Колізею по двічі й по тричі, пильно стежачи, щоб вартовий його не запримітив. А в неділю чоловік відпочивав і рахував крадені камені, що купою лежали в льосі.
Заповнивши льох, він наносив каміння на горище, а коли вже й там не стало місця, почав ховати каміння під диванами, в шафах, у кошиках, де складав брудну білизну. Щоразу, приходячи до Колізею, чоловік оглядав його з усіх боків і в думці проказував:
"Людям здається, що Колізей не змінився. Та я знаю, що ось тут він поменшав".
І, витираючи піт з чола, виважував шмат цеглини зі сходів або висмикував каменюку із склепіння та кидав у торбу. Повз нього проходили туристи, милувалися спорудою, роззявивши рота, а він нишком усміхався: "Постривайте, скоро не стане Колізею. Отоді вам очі на лоба полізуть".
Заходячи до крамнички й дивлячись на кольорові листівки з зображенням величного амфітеатру, він шалено радів, а щоб приховати свою втіху, вдавав, що сякається, і сам думав: "Хе-хе! Кольорові листівки... Незабаром матимете той Колізей хіба що на листівках!"
Минали місяці, роки. Крадене каміння купою лежало під ліжком, громадилося в кухні, лишивши тільки прохід між газовою плитою й умивальником, і по вінця наповнювало ванну; сіни ж перетворилися на окоп. А Колізей все стояв на своєму місці, жодного склепіння йому не бракувало. Якби комар взявся до руйнації, то більшої шкоди не завдав би. Бідолашного злодія на старість охопив відчай. Він задумався: "А що, коли я взявся не за те діло? Може, краще було б украсти баню собору святого Петра? Е ні, не кину! Раз узявся, то вже доведу справу до кінця".
Носити каміння ставало йому щораз важче, боліли руки, кривавились пальці. Почуваючи, що смерть недалеко, чоловік востаннє почвалав до Колізею і з великою натугою вибрався сходами на верхню терасу. Надвечірнє сонце розмальовувало жовтогарячими і фіолетовими барвами стародавні руїни. Та бідолашний старий нічого не бачив: сльози і втома заслонили йому очі. Він хотів зостатися на самотині, та заважав натовп туристів, що висловлювали різними мовами своє захоплення. Та зненацька серед людського гомону задзвенів сріблястий голосок хлопчика: "Не руш! То моє, моє!"
Як недоречно, фальшиво звучало слово "моє" перед такою красою! Тепер старий це збагнув і хотів щось сказати хлопчикові, навчити його називати "моє" "нашим", та вже не міг.
