Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

А потім я взяв у багажнику каністру і вилив на голову мастило — воно покривало моє тіло, як ритуальна суміш. Отруйний коктейль, що вбиває кожного, хто торкнеться моєї шкіри. І нехай мастило насправді не вбивало... але воно чудово змащувало спину і плечі, роблячи проповідника слизьким. Невловимим. Нестримним для натовпу людей, які не вірять у щирість його слів. 

І тоді я без вагань пішов до входу. Чітко розуміючи, що розмова з картелем буде нелегкою… Але тут мені пощастило — я непогано вмів говорити.

— Чорнов! — почав кричати здоровань на вході. — Тут Чорнов! Макс Чорнов! — він схопив свою рацію і почав попереджати охорону, пожвавивши мурашник: — Атенсьйон, ерманос! Атенсьйон! Чорнов еста! Бурдель атакадо пор ла банда Чорнова! ЭНТРА ЛА КАСА! ЭТРА ЛА КАСА!

Проте він не став зі мною битися. Ми сиділи з ним в одній в'язниці, і він точно знає, що краще тікати. Це і є його спасіння. Його єдиний шанс залишитися живим...  

Коли я потрапив до в'язниці, то мені довелося битися. Я бився за ліжко, бився за їжу. Я бився за право дихати та просто жити. Тому що життя на зоні — це і є безперервна сутичка, в якій є переможець. І завжди будуть загиблі у бійці.

Я відчинив гарні двері борделю і потрапив до іншого світу. Світу неонових написів і несправжнього кохання, світу рожевого кольору упереміш з тютюновим димом. Я ніколи не любив таких місць. Але саме це я огляну до кінця. Тому що вона тут, і я її обов'язково знайду.

— Чорнов, аскеросо! — вибіг мені назустріч мексиканець із кастетом на руці. — Кабеса де м'єрда! 

Але він навіть не встиг здійснити перший удар.

Я з розмаху вмазав йому в обличчя. І зробив це з такою ненавистю, з такою силою, ніби у жилах закипала кров. Ніби він особисто поглумився над Алісою і зробив їй боляче... Відтепер кожен з картеля був для мене ворогом номер один: вони зробили те, чого робити не можна, барон не мав торкатися мого Лисеня. І тепер мені доведеться пояснити це всім та кожному. І моя рука не здригнеться.

— Ке карахо к'єрес, грінго? — відчинилися двері і звідти випав кремезний здоровило в татуюваннях. — Чорнов?! — вишкірився мужик.

Проте я не мав часу з ним розмовляти. 

— Отримай, сука! — схопив я його за вуха і вдарив головою об коліно так, що бризнула кров. — Смердючі падли! 

Розібравшись із двома, я просувався далі і розумів, що це лише початок. Вони будуть прибувати ще, наповнюючи мій шлях перешкодами, які не захочуть піти просто так. І мені доведеться пробиватися вглиб як криголам.

Це непросто, але мені не звикати. У в'язниці я бився щодня. Я бився в коридорі. Бився в качалці. Бився в їдальні замість обіду і ставав причиною для масових бійок у тюремному душі. Незабаром мене зненавиділо півзони — всі мріяли прикінчити мене і стати тим, хто покладе край моїй непохитності перед чужим авторитетом. Але замість того, щоб кланятися обраним, я лупцював усіх підряд.

— Чорнов! Мальпарідо! — з'явилися з-за рогу двоє братків.

В одного з них був із собою мачете. Досить великий тесак, з яким би в тюрмі я зміг вирізати цілі клани. Якби я мав із собою зброю. Але я був беззбройний. Мені доводилося вчитися виживати, використовуючи руки та тіло — більше нічого. Проти ножів та заточених шил. 

— Ну, ідіть сюди, виродки! — не став я пасувати і відключив одного з першого ж удару. — Отримай, падло! 

Другий використав мить і обхопив мене за плечі хваткою досвідченого борця. Він підняв мене вгору, щоб я не зміг розірвати замок і завдати ще одного удару.

— Асете кохер! — загорлав той здоровань і з розгону впечатав мене у стіну.

Від нашої з ним ваги стіна затріщала і проломилася наскрізь. У гіпсокартоні була прорвана величезна дірка, і ми впали на підлогу в одній з рожевих кімнат, де цієї миті трахалася парочка.

— А-А-А-А-А!!! — верещала шльондра, соваючи ногами на ліжку.

А я притиснув бандита до підлоги і почав бити його кулаками удар за ударом — не даючи йому підвестися або просто усвідомити, що з ним трапилося. Я зганяв на його скривавленому обличчі всю свою внутрішню злість. Мені просто хотілося проломити йому голову і вимастити нею всі сходи в смердючому борделі!

Коли я сидів у в'язниці, мені доводилося битися за життя в будь-який час. Я був готовий давати відсіч безперервно, тому що у мене був стимул жити. Був стимул перечекати ці болючі вісім років і вийти з клітки, щоб знову побачити її. І ось тепер я знову відчув цей запах — запах близької смерті. Я відчував присмак крові на зубах, як і за старих добрих часів на зоні. Крокуючи напролом, щоб побачити її ще раз. Хоча б єдиний раз перед тим, як здохнути.

Липкий і напівголий, із абсолютно порожніми руками проти армії головорізів — справжньої мексиканської мафії, яка закріпилася у Каліфорнії. 

Проте я заприсягся, що не вбиватиму цих вилупків. Хоча їх було більше, у хід йшла зброя і жива маса проти ідіота-одинака... на зоні було геть не краще. Адже пронести за грати можна будь-що: родичі передавали зекам гострі фінки та кастети, через потрібних людей ув'язнені могли розжитися арматурою, обрізком труби чи ланцюгом. Або навіть чортовими нунчаками... Проте не я.

До мене ніхто не приходив, мене ніхто не відвідував. Моя мати заплющила на мене очі і вирішила, що я більше не рідня їй, що тепер я їй чужа людина і маю понести всі покарання згідно із законом. І вона за всі ці роки так жодного разу і не приїхала в день побачень. А батько... Що батько? Він спав і бачив, як я здохну в тюрязі. Він сподівався, що я не вийду. Що мене вб'ють, як і сотні інших відморозків, перемелених жорнами колоній. 

І я просто виживав. Відчайдушно бився з власною тінню, уявляючи, що люди довкола — це мої минулі помилки. І якщо я буду жорстокий та нещадний із ними, вони підуть. Вони зникнуть і розчиняться у темряві, як розчинялося життя з приходом вечора на зоні. Коли лунав сигнал відбою і всі мали лягати в ліжка, щоб спати.

Але я не спав. Я постійно думав про Алісу. Я рахував дні. Я готувався до того, що мене знову намагатимуться вбити, адже навіть мій сусід по камері сховав саморобний ніж під подушкою. І він чекав, поки я засну. Чекав, щоб прирізати мене уві сні, поки я бачу сни... А мені не спалося.