Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Як би я не ставилася до Асафи, мені було приємно бачити його поряд в ту мить. Він дарував надію на те, що в голові білозубого ямайця тлів якийсь навіжений план нашого порятунку. Ось тільки в чому він полягав? І що означала чека від гранати у конверті Раміро?
— Що? — зніяковів старий, дивлячись на долоню. — Оце кільце союзу? Та воно ж із заліза! Тут навіть іржа є... Воно несправжнє!
Ряди "четвірок" метушилися, оточуючи посланця у темному балахоні з усіх боків. Вони вже брали його на приціл, а один з головорізів навіть зняв з голови брехуна капюшон, щоб краще роздивитися обличчя.
З капюшона випали товсті дреди. Впевнена, барон упізнав у посланці нашого друга… Проте Асафа лиш почав сміятися.
— Може, кільце і фальшиве,— говорив він, хрюкаючи,— зате граната справжня...
Ас підняв до стелі другу руку, і всі зрозуміли, що в ній граната. З уже висмикнутою чекою.
— Гранада! ГРАНАДА! — кричали бандити, розширюючи острів порожнечі навколо Асафи. — ЕЛЬ ЕС СУІЦИДА! КАМІКАЗЕ! — кричали вони, відринувши від центру фойє, наче хвиля цунамі після потужного поштовху з-під землі.
Але Асафа тепер не нянькався. Він скинув із себе дощовика і став кричати на все горло про те, для чого сюди прийшов.
— У мене в руці Еф-Один, виродки! І якщо ви розумієте, про що я, то ви вже знаєте, що вам усім тут гарантований пиздець! — заблищали очі у ямайця. — Радянський Союз створив багато крутих речей, включно із горілкою! Проте це осколкове малятко — моя пристрасть! Ця граната — мій краш! І це вперше мені страшно тримати зброю у руці! Тому що якщо я кину її в дальній кут цієї довбаної кімнати, то все одно здохну, як і ви! — не стримався Асафа і почав просто шалено сміятися: — ХА-ХА-ХА-ХА! ХА-ХА-ХА-ХА!
— Куди ви всі тікаєте, боягузи?! — розчаровано кричав Раміро, раптом залишившись наодинці із самим собою та нами. — ПОВЕРНІТЬСЯ І ВБИЙТЕ ЦЬОГО ВИРОДКА!
— Вб'єте мене — вб'єте себе! — відповів йому Асафа. — Спробуй тільки стрельнути — і я розтисну свої пальці, дідусю! А Еф-Один — це подрібнений фарш у радіусі ста п'ятдесяти ярдів! Сталеві уламки проб'ють і двері, і стіни, і тебе, тупий виблядок! Тому затули свого смердючого рота і дай піти моїм друзям, маза фака!
Коли барон був у нестямі від люті, його вірні люди кинулися врозтіч. Адже вони розуміли — у разі вибуху загинуть усі, і сховатися за фанерними дверима чи тонкою перегородкою не вийде — усім треба тікати. І бажано робити це якнайшвидше.
— Дайте мені пістолета! — репетував Раміро, сподіваючись, що його ще хоч хтось чує. — Підлі сцикуни! ДАМЕ УН АРМА!
Проте ніхто з "четвірок" не ризикнув повернутися до зони смерті... І тільки я сама безстрашно підійшла до барона, щоб простягнути йому ствола. Той самий пістолет, з якого був застрелений Денні.
— Бажаєте застрелитися? — запитала я. І мексиканець одразу ж направив на мене зброю.
— Гори у пеклі, хвойдо! — викарбував Раміро і натиснув на гачок...
От тільки звуку не було — той набій був останнім, і я це знала.
— Не пощастило...
— А-А-А-А-А-А-А!!! — репетував барон, схопивши себе за волосся. — Аскеросо! Чунго! Кончуда! — згадував він усі матюки, яким навчило його життя на території Мексики. — Бобоса альмеха! Маріка! Іхо де міль путас!
Але все це були лише слова. Нічого, крім брудних лайок і прокльонів, нам не загрожувало. Глава картеля істерив до хрипоти, втративши будь-яку підтримку, а ми просто збиралися йти.
— Гадав, уже не побачу тебе, Максе, — усміхнувся Асафа і поблажливо глянув у мій бік. — Сподіваюся, що ви тут нікого не замочили часом? — спитав він, але потім побачив тіло Денні і свиснув. — Обісратись просто, хто це у нас там прикимарив у купі власних мізків? Та це ж Денні... Чорнов, ти урив племінника Раміро?! Це ти і називаєш "розмовою"?! Ти ж їхав сюди побазарити! "Я просто поговорю, хлопці, — імітував ямаєць Макса. — Залишу це тут, щоб нікого не вбити..." Виходить, Денні сам себе убив?! Не витримав твоїх промов?!
— Це я його вбила, — зізналася я в скоєному, чим неабияк здивувала зброяра.
— Ха-ха, дуже смішно, — не вірив він. Але промовистий погляд Макса дав зрозуміти, що це правда. — Що? Справді? Твоє Лисенятко прижучило ватажка бандитів?! Не може бути...
— Уяви собі, — відповів Макс і потягнув мене до виходу.
— Я в дикому шоці, народ... Реально люблю вас! Ви просто обидва йобнуті, по ходу. І ти, Максе, йобнутий, — просвічував нас Асафа, — і ти... як там тебе звуть? — прикидався він, щоб мене подратувати. — А байдуже. Зватиму тебе просто Йобнутою... Тоді вже я точно не помилюся.
— Дякую тобі, Ас, — сказала я, заскочивши зненацька свого хейтера.
— Що-що? — почувався він зовсім ніяково. — Це ти мені? — завмер ямаєць, замріяно посміхаючись.
— Тобі... Ти хороша людина.
Він зупинився посеред фойє і просто тихо посміхався, відчувши незнайоме досі почуття.
— Нє, ну ти це чув? — причепився Асафа до Раміро. — Вона мені дякує... Оце поворот, дідуня!
— Вам усім не жити... — скрипів зубами дон. — Ви всі уже трупи — просто не збагнули цього.
— Так, до речі, — чухав ніс Асафа, — слухай, бароне... Я міг би збрехати і вдати, ніби мені шкода. Сказати, що співчуваю твоїй втраті, але... Навіщо? — знизав він плечима. — Маю визнати, я трохи недолюблював Денні. Твій плем'яш був таким самим гівном, як і ти. Тільки без вусів, — пояснив Асафа і ляснув по спині господаря борделю. — І без образ, старий... Вуса тобі личать, базару нема. Але ж ми й самі з вусами. Січеш? Тому йдемо. І тобі з цим нічого не вдіяти.
Ми нарешті вийшли з борделя, і до самого порога з вереском шин під'їхав білий фургон. А за кермом був Буч. Він про всяк випадок посигналив і махнув рукою, щоб усі швидко залазили всередину... Він ще не знав, що дрібні деталі втратили сенс. Полювання на відьом нам не уникнути.
— Швидше-швидше! — кричав наш шофер, дивлячись у дзеркала. — Ми тут, як на долоні, народ! У машину, швидше!
