Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

Я звикав до того, що в мене штрикають зброєю, а сам я беззбройний. Смерть перестала мене лякати. Я перемагав завжди і всіх, скільки б їх не було і чим би вони мене не били. І з часом... я сам уславився авторитетом. Мене не вдавалося вбити — мене тупо боялися, обминали. Вже ніхто не ризикував зі мною жити в одній камері. І мене просто відселили в одиночну, в темний карцер без вікон та інших людей. Де я існував і думав лише про одне. Точніше, тільки про одну.

А ночами я прокидався і кричав на всю в'язницю одне й те саме слово...

— АЛІСА! — волав я посеред борделю, пробиваючи шлях крізь метушню проституток, що верещали. Упереміш із наляканими клієнтами, яких грубо відірвали від цицьки.

Але я йшов, не зупиняючись. Заглядаючи в кожен номер цього пекельного готелю розпусти. Відчиняючи двері за дверима, шукаючи ту, що привела мене сюди.

— Чорнов! — вчепилися в мою шию руки з татуюваннями. — Сучий ти сину! — кричав один із "четвірок", наче шершень, захищаючи вулик диких бджіл. — Іхо де ла чингада!

— Де Аліса?! — схопив я його так само за шию і почав душити щосили. — Де вона, підор?! Кажи, суко!

— Даремно ти сюди прийшов! — хрипів мій супротивник, не бажаючи поступатися. — Даремно з'явився! Ми тебе порвемо на ремені, ідіот!

— Я прийшов за Алісою Фергюсон! І без неї я не піду! Де вона?! — почав стискати я бандитське горло до хрускоту хребців. — ДЕ ВОНА, СУКА! ГОВОРИ!!!

Але виродок мовчав і був певен, що здолає мене. Що завадить мені зробити те, заради чого я сюди прийшов.

— Ти труп, Чорнов! — хрипко сміявся він через біль. — Ха-ха-ха-ха! Ти труп! Ха-ха-ха-ха-ха!

Я розлютився і з усієї сили вдарив його лобом у пику:

— На тобі, курва!

Нападник відсахнувся, зробивши крок назад, а потім упав, наче шматок лайна... Нехай я розсік собі брову і по обличчю текла кров, проте я вже не чув цей жалюгідний регіт. Мене це не зупинить — вони навіть не уявляють, з ким зв'язалися. Краще б Раміро цього не робив. Це була його фатальна помилка.

— А-А-А-А-А! — тікали від мене голі хвойди, побачивши кров і мексиканців, що валялися. — А-А-А-А-А-А-А-А!!!

А я шукав того, хто скаже мені, де моя мета. Куди поділася Аліса. Де вона?

— Стояти, суко! — вихопив я з метушні одного дивного хлопця. Він був одягнений у білий халат і нагадував швидше лікаря, ніж злочинця. — Де Аліса, вилупку?!

— Прошу, не бийте мене! — затуляв він обличчя долонею. — Благаю, тільки не бийте!

Але я схопив його за комір обома руками і підняв так високо, що бідолаха не міг дістати до підлоги навіть краєм взуття.

— Говори, тварино! Де вона?! Зізнавайся!

— Я нічого не знаю! Відпустіть, благаю! Нічого не знаю, сер!

— Говори, сучара! Де ви її тримаєте?! Я шукаю Алісу! — гарчав я на вухо і був готовий його відкусити, якщо це допоможе відповісти.

— Я не знаю! — повторював він це знову і знову. — Я чесно нічого не знаю! Я не бандит — я просто лікар! Звичайний лікар!

— Ти клієнт?! — тряс я цим полохливим засранцем, як мішком гною. Поки по фойє кидалися ошпарені повії, бачачи в мені вершника судного дня. — Хто ти?!

— Я тут працюю, але я не з "четвірок"! Відпустіть мене, не бийте!

— Ти оглядаєш дівчат?! — доходило до мене. — Ти лікуєш повій, вірно?!

— Так, я медик... Я не злочинець, я просто... 

— Де Аліса Фергюсон?! — впечатав я лікаря у стіну. 

— А! Боже, не вбивайте мене!

— Якщо ти мені не скажеш, я переламаю твої пальці, гнидо!

— Ні-ні-ні! — вив він від страху. — Тільки не пальці, прошу! 

— ДЕ АЛІСА?!

— Яка саме Аліса?!

— ФЕРГЮСОН, — процідив я крізь зуби, повторюючи для глухих. — Де вона?

— Але я такої не знаю, — намагався переконати мене лікар. А я не вірив.

— Добре, підемо зі мною, — тягнув я хлопця до відчинених дверей. — Постав сюди пальці. На одвірок.

— НІ! — затрясло його, як від удару струмом. — НІ, ПРОШУ! НЕ ТРЕБА!

— Де Аліса?! — домагався я правди, не бажаючи чути відмов. — Де нова дівчина?! Вона точно десь тут! Її привезли сьогодні вночі!

— Сьогодні вночі?! — раптом зачепився хлопець за мої слова. — Вона новенька, так?! Нова повія?! 

— Так, розумнику! Нова повія! Де вона?!

— Вона на восьмому поверсі! На восьмому поверсі, я присягаюся! 

— Ти клянешся?! — міцно взявся я за двері і був готовий зачинити їх, вдаривши по пальцях інформатору. — Клянешся?!

— ТАК!!! — верещав він, обсцикаючись від страху. — Вона там! На восьмому поверсі! — плакав хлопчина, дивлячись на власну калюжу. — На восьмому! Це точно, сер! На елітному поверсі!

— На елітному поверсі?!

— Так! Там працюють наші найкращі повії! Найсвіжіший товар! Це зона для віп-клієнтів! Благаю, відпустіть мене... — розридався медик, сподіваючись на жалість. — Відпустіть... Благаю вас, сер... Не калічте мене... 

— Я потраплю туди на ліфті? 

— Так... — стогнав хлопець. — Це верхній поверх. Самий останній. Але... 

— Що?

— Там багато охорони. Озброєної до зубів. Вам не пробитися, сер. Це чисте самогубство... 

— Добре, — кивнув я йому і дав спокій. — Добре. Дякую, хлопче. Ти мені реально допоміг. Можеш тікати.

— Так у них там вогнестріл! — крикнув він мені навздогін. — Вони вас точно вб'ють! 

Але я увійшов до ліфту й відповів йому:

— Це вже мені вирішувати, пацан. Я не збираюся подихати, поки її не знайду.