Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
— Хе-хе-хе...
— Ні, — відмахувався Ас, — не для того я повернувся в банду, щоб чути п'яне "хе-хе-хе". Давай... Я мужик, бляха!
— Я мужик, — бурмотів я, мов нікчема.
— Ні, не так... Я мужик!
— Я мужик.
— Я МУЖИК! — кричали у темному підвалі двоє дорослих чоловіків, маючи за спиною з десяток статей кримінального кодексу.
— Я МУЖИК! — загорлав я безглуздо і розбив пляшку об стіну. — ЧОЛОВІК, БЛЯХА МУХА!
— Молодець! — аплодував Асафа. — Так, сучі діти! Схавали це?! Він мужик! Справжній мужлан! Чоловік!
Але тут у підвал спустився Буч:
— Чим ви тут нафіг займаєтесь?
Мені стало трохи ніяково перед пацанами. Раніше я був стрижень банди, але тепер... Вони повернулися до сім'ї і не могли мене впізнати. Я раптом розм'як і перетворився на розмазню, я був вже зовсім не той, що раніше... Мене нічого не тішило. Було важко знайти мотиви щось робити. І я просто сидів у тіні Сан-Франциско, як стара біля розбитого корита. Просто не міг залишити це місце. І природно... думав про неї.
— У нас тут клуб анонімних алкашів, — не розгубився Ас.
— Га? — не зрозумів гумору Буч.
— Сидимо й бухаємо у темряві, щоб не було видно обличчя. Все анонімно, — зловісно крутив Асафа руками, наче ямайський шаман у напівтемряві.
— Ви обидва бовдури, — сказав Буч і був цілком правий. — Досить пити вже нарешті... І...
— Що, Буч? — перепитав я, розуміючи, що він не просто так прийшов до нас у цей час. Вночі він зазвичай втикає годинами у свою радіостанцію... І ні з ким не говорить.
— Послухай, Максе, — сказав він серйозно. — У мене є одна новина.
— Новина?
— Ага. Новина, бро... І вона тобі може не сподобатися.
Буч приніс мені погані звістки вже тоді, коли в мене злипалися очі і просто хотілося завалитися спати до самого полудня. Ми були у своєму старому лігві і збиралися попрямувати в нові місця. Прошерстити інші штати і десь знову закріпитися, взяти під контроль якесь містечко. Може навіть вступити в союз із іншими зграями на Сході. У Майамі, наприклад. Де тепло та сонячно, ласкаве море і немає холодного літа з туманами, як молоко. І немає Аліси — дівчини, яка звела мене з розуму, але обрала інше життя. Життя в достатку та щастя з нормальним чоловіком, у хутрі та золоті, в оточенні престижу та стабільності... Як я міг звинувачувати її за це? На її місці будь-яка б так зробила...
От тільки вона була не "будь-якою" — це й не давало мені спокою. Це тягнуло мене магнітом до Сан-Франциско. Хоча я мав відпустити своє минуле, був зобов'язаний дати йому спокій і жити далі...
Проте тієї ночі все раптово змінилося.
— Буч, чувак, — махав руками Асафа, — притримай свої новини до ранку, мен! Ти що, не бачиш — наш ватажок хоче поспати! Дай йому виспатися, йоу! Ну реально!
Але Буч був серйозним як ніколи.
— Це важливо, — сухо сказав він. І я відчував, що тут щось не так. Він ніби вагався, говорити мені чи ні.
— Стривай, Ас, почекай, — утихомирив я свого товариша. — Щось трапилося, Буч?
— Так, трапилося... Гадаю, бро, тобі краще це почути самому. Ходімо зі мною. Швидше...
Ми піднялися нагору, і Буч увімкнув свій саморобний приймач. Для перехоплення частот поліції.
— Щось серйозне? — навіть не здогадувався я, що зараз почую.
— Коротше, мужики. Я тут просто слухав ефір... І випадково почув це:
"Мене звуть Аліса Фергюсон, — тремтів на записі голос Аліси. Було відчуття, що вона плаче... — Я заявляю, що мене викрали..."
— Якого біса, Буч?! — скипів я різко, наче мене реально перемкнуло. — Що це таке, чувак?! Це правда вона?!
— Я не знаю, Максе! — запевняв він мене. — Це дзвінок до поліції! Вона сама зателефонувала їм, я не знаю! Я просто слухав і знайшов це!
— Зроби гучніше! — так і трясло мене від нервів. — Зроби голосніше, я майже не чую!
Буч викрутив гучність на всю, і я почув найголовніше:
"Я в борделі Алехандро Раміро. На Дункан-стріт, сорок п'ять"
— О, ні... — покривався я холодним потом. Тільки не це. Аліса була в борделі Раміро — він її викрав, щоб мене покарати!
"І я прошу мене врятувати... — переривався її голос. Я чув, як вона плаче, ніби бачив ці сльози. — Я можу загинути... Мені дуже... дуже страшно... — замовкла вона, щоб знову заридати: — Благаю! Врятуйте мене! Будь ласка!"
Зв'язок обірвався, і я відчув, як почастішав мій пульс — серце просто калатало ніби шалене. Але ми всі мовчали, дивлячись один на одного. І нічого хорошого це не віщувало.
— Макс... — майже шепотів Асафа. — Послухай, мен. Тільки не роби зараз дурниць, добре?
— Це вона, — казав я, мов у маренні, дивуючись цій правді. — Це вона, Асафа.
— Ні, Максе. Навіть не думай, чувак...
— Вона в біді. Вони вкрали її, щоб знущатися. Вона ні в чому не винна.
— Навіть... і... не думай, Чорнов.
— Боже... — тиснув я долонями на очі, наче намагався стерти з пам'яті те, що щойно почув. — Що я накоїв? Що я накоїв? Що я... накоїв? Це моя провина. Моя...
— Ти не правий, мужик, — доторкнувся Ас до мого плеча, — і це не твоя проблема. Копи їй допоможуть, напевно, вже їдуть до неї з мигалками. Не втручайся.
Проте мене було краще не чіпати.
— Їй допоможуть копи?! Та ти що, ідіот?! Їй ніхто там не допоможе!
— Ну шикардос! — психував Асафа. — Буч! Твою ж маму в усі діри! Якого біса ти взагалі у це поліз?! Не міг промовчати?! Може, це зовсім не вона?!
— Бро, я думав, Макс має право це знати! — виправдовувався Буч. — Я не збирався брехати! Картель її викрав! Це очевидно!
— Та яка, в сраку, різниця?! Нас це не обходить! Вона не у нашій банді!
Голова йшла обертом, а руки тряслися. Я розумів, що кожна хвилина може відіграти вирішальну роль і не можна зволікати.
— Коли це було? — випалив я, миттєво протрезвівши від алкоголю. — Коли ти це записав, Буч?! — схопив я його за комір.
