Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Мій законний наречений був злочинцем. Так само бандитом, як і мій колишній. Тільки якщо Макс не приховував цього і не намагався видати себе за того, ким ніколи не був, то Роберт був класичним перевертнем. На публіці він чесний і успішний керівник, а за лаштунками — шахрай, який заручився підтримкою злочинного картеля... Все ж таки Макс частково мав рацію: ці гроші не доходять до нужденних, їх банально розкрадають ті, хто може це зробити. Немов зграя стерв'ятників, що кружляють над преріями в пошуках легкої поживи.
І тепер я опинилася в пастці, гіршій за темний підвал. Тому що з підвалу я могла втекти, сподіваючись на копів, а тут... цього разу виявилося, що поліцію давно купили. І тепер мені вже ніхто не допоможе. Абсолютно ніхто.
— Ти просто бандитська мерзота, — промовила я з тремтінням у голосі, але аж ніяк не збираючись мовчати, як ягня. — Хоч би як ти прикривався напускним добром, твоє лайно все одно засмердить. Рано чи пізно... Як це підло: бути таким виродком і хотіти при цьому виглядати хорошим в очах інших людей. Щоб вони плескали тобі, вітали, як визволителя на білому коні. Хоча ти просто ошуканець.
— Боже, Алісо... — сміявся він, — звідки така агресія? Тобі не подобається той факт, що я розбагатів не за рахунок чесної праці? Ти справді вважаєш, що це взагалі можливо? Стати матеріально незалежним і мати все, що забажаєш, неможливо, коли працюєш з ранку до вечора! Ти просто робиш вибір: або ти багатий, або ти працюєш! От і все! І я свій вибір зробив уже давно...
— А як же твоє сумління? Ось мені реально цікаво — тебе совість за це не мучить?
— Совість?! — реготав Роберт. — Господи, та що з тобою, жінко?! Ти кажеш про сумління, хоча раніше на це не скаржилася! Щось я раніше не помічав, щоб ти особливо чинила опір багатству... Ти ж розумієш, що якби я не вживав додаткових заходів і не тримав хватку на грошових потоках, то нічого б того, що тебе приваблювало в мені, не існувало! Всі ці розкішні інтер'єри, будинки, квартири, номери в п'ятизіркових готелях та відпочинок на райських островах... преміальні машини та особиста охорона — все це залишилося б тільки мрією, якби я був лохом і не використав можливості, які дала мені доля.
— Це неправда, — трясла я головою. — Ні, Роберте. Ти помилявся... Я покохала тебе не за гроші. Якби мені потрібні були гроші, то я б їх просто вкрала. Самі собою гроші не дають тобі щастя.
— А в чому воно тоді? Просвіти, будь ласка.
— Пф... — хотіла я засміятися, щоб приховати біль. Але натомість текли тільки сльози по щоках. — Я тобі не скажу, Баттоне...
— Чому ж? — знизав він плечима, знущаючись.
— Тобі цього не зрозуміти, от і все. Просто не збагнути.
— Не збагнути. Ага, ясно... Отже, — закочував він рукави, ніби збирався зробити щось погане, — я такий нетямущий, так? Вважаєш мене ідіотом, Алісо? Хочеш виставити мене дурнем перед усіма? Ну то я тебе засмучу, люба... Бо дурепа тут ти. І ти завжди нею була. Це ти, а не я, пусте місце. Я дарував тобі золото і діаманти, сподіваючись зробити твоє життя приємнішим... Але ти не оцінила цього, я бачу. А знаєш, чому?
— Чому?
— Тому що ти не в змозі це зробити. Ти просто... безмозка курка, яка бігає і кричить: "Ми маємо допомогти цим дітям! Вони помруть, якщо ми не зберемо ці гроші, Роберте!"
— Ха-ха-ха! — голосно сміялися бандити з "четвірок".
— Я гадала, що ми хочемо одного й того ж, Баттон.
— Ми хочемо одного й того ж? Та до чого тут ти? До чого взагалі? Ти справді вважала, що можеш щось вирішувати? Що твоя особа на щось впливає? Та ти пусте місце, Алісо! Ти нікчема! Нещасна сирота, яку я підібрав! Невдячна погань, що посміла гарчати на руку, яка годує її... Та якби я хотів, — схопив мене Роберт за волосся і став нагинати вниз обличчям, — я міг би віддати тебе натовпу мужиків. А сам би сидів і дивився на цю виставу...
— Ти робиш мені боляче! — намагалася я розтиснути його пальці, але Роберт продовжував мене карати.
— Я можу з тобою робити все, що захочу. Ти мені навіть не дружина. Просто симпатична шалава, яких я міг мати десятки... І ти забуваєш, що варто мені тільки клацнути пальцями, як ти вилетиш не тільки з мого будинку, а й з фонду... Тому що ти завжди була у мене на пташиних правах... — зубоскалив мій колишній бос та претендент на місце чоловіка.
Я чудово розуміла, що частково він такий жорстокий, бо хотів показати свою силу. Хотів довести всім оточуючим, що він має наді мною владу і може принижувати свою "шалаву", як захоче. Тільки так він міг утвердитись у банді моральних потвор.
Але я це терпіти вже не могла.
— Дістав! — вирвалася я і вдарила Роберта у носа. Просто зарядила кулаком, пустивши з ніздрів пару тонких струмочків крові...
Все ж таки він не знав, яку школу життя я пройшла, поки перебувала в полоні. І тепер ці навички мені прийшли на допомогу.
— ТА ЯКОГО БІСА?! — репетував Роберт, мов баба. — ЗА КОГО ТИ СЕБЕ МАЄШ, СУКО?! ВДАРИЛА МЕНЕ?!
— Пішов на хрін! — плюнула я під ноги тому, хто мені раніше був дорогий, але тепер виявився самозакоханим шматком гівна, що вміє тільки брехати.
Втім, ця витівка коштувала мені останнього шансу піти з борделю додому. І я про це дуже пошкодувала.
— Що ж, хлопці, — звертався Баттон до членів картеля, витираючи кров хусткою, — цю хвойду подарував мені дон Раміро. Тепер вона ваша... Я хочу влаштувати вам свято — хочу, щоб ви всі дружно відтягнулися на ній і нагадали, навіщо цій дівчині рот і всі інші отвори... Насолоджуйтесь, ні в чому собі не відмовляйте... А я сяду поруч і просто спостерігатиму під порцію мартіні.
Від цих слів у мене пішли мурашки тілом.
— Ні! — крикнула я і зрозуміла свою помилку. Але вже було пізно. — Роберте, ні! Ти не можеш так вчинити, не можеш!
— Ха-ха-ха-ха! — сміявся він, відчинивши переді мною двері до однієї з рожевих кімнат. — Можу, крихітко. Я все можу…
"Четвірки" накинулися на мене, мов пси на свіжу кістку. Вони схопили мене за руки й ноги... І хоч би як я виривалася, виродки тягли мене до ліжка.
