Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

Я набралася нарешті сміливості і підійшла до ванної, щоб постукати у двері. Але тут раптом заграв дзвінок — дзвонив телефон, який я забрала у Баттона.

Затиснувши пальцем динамік, щоби Макс не почув, я довго дивилася на анонімний номер. Він не був тут підписаний. Але хтось дзвонив та дзвонив, не відступаючи від мети. 

— Алло.

— Аліса? — почула я голос Роберта. — Алісо, це ти?

Мені було дивно чути його знову. Після того, що він наговорив. Що накоїв... Він ніколи не любив мене. Для цієї мерзоти я була просто іграшкою — якоюсь попелюшкою для рольової гри. Щоб він міг відчути себе бажаним принцом, немов у казці. Ось тільки казок не буває, і опівночі його карета перетворилася на смердючий гарбуз.

— Так, це я... — важко мені було говорити. — Що ти хотів? Навіщо ти телефонуєш? 

— Вибач, я... Я боявся, що ти... З тобою все гаразд? — переймався Роберт моїм станом. — Я дуже переживав. 

— Не варто, Баттон. Тепер це не твоя проблема.

— Ти із ним? Ти з цим Максом? — питав він. Чи то ревнуючи, чи просто для галочки. 

— Так, — відповіла я тихо, поки Макс не чув моїх слів через шум води. — А що? 

— Він небезпечний. Ти це розумієш. Він бандит, він психопат, Алісо. Тобі не страшно бути поруч із ним?

— Ти помиляєшся, Роберте. Це — не страшно... Страшно жити з людиною, яка вдає хорошу. Хоча насправді вона лайно. І справжнісінький бандит. Тільки дволикий. Не бажає показувати себе справжнього... Як ти.

— Вибач, люба. Вибач, я винен... — зітхав тепер Роберт, кусаючи лікті. — Я був неправий, коли приховував від тебе всі ці... всі свої незаконні справи. Вибач, я сволота. Це так. Мені соромно.

— Тобі соромно? Тобі справді соромно? Чи ти знову зі мною нещирий?

— Послухай, Алісо... Мені зірвало сьогодні дах. Я втратив контроль, я не розумів, що кою. Це був не я, це був... я поводився як ідіот, вибач.

— Це все? — підсумувала я, готуючись обірвати цей дзвінок. 

— Що? Ні! Будь ласка, не клади слухавку, не треба... 

— Чому? Навіщо ти дзвониш мені, Баттон? Який у цьому сенс? Після всього того, що ти сказав і зробив... 

— Я просто хочу, щоб ти знала — я був засмучений тим, що ти побачила в мені махінатора. Це було... — шукав він слушне слово, — було ганебно. Для такої людини, як я, це був удар нижче пояса, розумієш? Ти раптом дізналася про мою аферу, і я відчув себе кепсько. До того ж ми зустрілися в борделі... Що ти могла про мене подумати? Що я зрадник. Що я постійно стирчу в публічному домі, розважаючись зі шльондрами.

— Хіба це не так?

— Звичайно не так! Це було... Послухай, картель змусив мене піти на цю угоду. Я спочатку не хотів на це погоджуватися, але барон поставив питання руба: або я погоджуюся працювати з ними і зберігаю фонд на плаву, або вони його підкорять собі. Елементарно уб'ють мене, поставивши на посаду свою людину — справжнього бандита, який взагалі не думатиме про тих, хто потребує благодійності... Якби я відмовився, то було б гірше, розумієш? У мене просто не було вибору, Алісо. І це не угода — вони мене примусили. Просто змусили... 

Я слухала його і згадувала той день, коли ми з Максом вирушили до Раміро. Для так званої угоди. Ми приїхали з ним на переговори, які, по суті, такими не були. Барон поставив Чорнова перед фактом — він добровільно ділиться з ним доходом або позбавляється всього. Включно зі своїм життям. 

І тепер, коли приблизно те саме казав мені Роберт... я йому охоче вірила. Його слова були схожі на правду. І глибоко в душі я боялася цього почуття. Воно пробуджувало в мені сумніви.

— То ти не хотів? 

— Хм... Чи хотів я того, на що перетворився мій фонд? Мала, єдине, чого я й справді хотів — це бути ідеальним чоловіком. Щоб ти мною пишалася і нічого не потребувала. І... щодо дітей — ти розуміла мене неправильно. Я хотів дітей.

— Що? — не вірила я власним вухам. — Але ж ти сам казав... 

— Я знав, що Раміро мене не відпустить. Розумів, що якщо спробую розірвати з ним союз, він прикінчить мене. Я вже надто багато знав. Таким, як я, не судилося зажити спокійним життям... Тому я просто боявся заводити дітей. Картель завжди міг їх викрасти, щоб мене шантажувати... Я мріяв зібрати достатньо грошей і поїхати разом з тобою кудись подалі. Щоби почати там жити без страху. Під гомін бешкетливих діточок... Синів та доньки. Щоб дівчинка була, як ти. Такою ж красивою та розумною, як мама. Але... — видихнув Роберт, — тепер усе це втратило сенс... І це моя провина.

Я вже не могла пробачити Баттона за те, як він повівся. Адже як йому вірити після стількох місяців брехні? Проте той дзвінок — він змусив мене замислитися. Він посіяв у мені сумніви. Раптом я помиляюся, роблю неправильно? Роберт говорив про дітей і як він шкодує. Намагався переконати мене, що лишився без вибору — картель притиснув його до стіни і силоміць змусив порушити закон. А потім... потім він уже не міг зупинитися, не міг уже вибратися з цієї слизької ями, хоч би як намагався. А мені він про це не хотів говорити, не хотів засмучувати.

Принаймні так він це подавав. А я була готова вимкнути телефон простим натисканням кнопки — достатньо лише того, щоб Макс повернув ручку дверей. Мені не хотілося, щоб він думав, ніби я веду подвійну гру.

— Послухай, Алісо, — зітхнув Роберт, — я знаю, як тяжко тобі було останнім часом. Ти мене не розуміла, вважаючи таємничею свинею. Думала, що я закінчений чайлдфрі, зациклений на грошах, але... Я ж знаю про ту дівчинку. Мені відомо, що ти маєш дочку. Ребекка, правда?

— Слухай, Роберте... — терла я скроню, зовсім заплутавшись. — Не треба вже лізти в такі нетрі. Забудь про неї. Це не твоя дитина.

— Але ж ми могли б це виправити, — сказав він, і в мене одразу ж зашкалив пульс.

— Що?

Баттон торкався тих струн, які мовчали в наших відносинах із самого початку. Я так боялася йому це запропонувати, а тепер він сам говорив про таємне. Для мене це стало справжнім шоком.