Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська
Той ранок було важко з чимось порівняти. Це виявилася моторошна суміш огиди до самої себе, гробової втоми, знемоги. Щастя знову побачити Макса поруч і справжньої подяки за те, що він урятував мене з лап картеля. А ось "четвірок" я ненавиділа. Я робила це люто і безпринципно — бажала всім їм смерті, якнайшвидшої смерті.
Макс казав, що тепер нам доведеться залягти на дно і якийсь час ховатися від влади. Інакше мексиканці нас вистежать і лінчують. За його словами, потрапляння до в'язниці для нас було тотожне самогубству. Принаймні для нього. Проте світло в кінці тунелю все ж таки було — Макс казав, що рано чи пізно барон помре. Він старий і не безсмертний. Мине лише кілька років, і змія залишиться без голови. А оскільки я вбила Денні, то очолити злочинну організацію буде нікому, почнуться внутрішні війни, піде боротьба за лідерство. За контроль над окремими районами, торговими точками, містами...
Зрештою, картель розвалиться на дрібні клани, яким буде вже не до нас. І тоді ми спробуємо повернутись до колишнього життя, не ризикуючи бути закатаними в асфальт під покровом безкарності, як зараз.
Ну а поки що нам доведеться кинути все і бігти без озирань. Забувши про роботу. Забувши про Роберта і плани стати його дружиною. Забувши про проект синтетичного органу та всіх тих дітей, яким я клялася допомогти не померти цього року... Забувши про Барбару, зрештою. Я ж її знову кидала. Тільки тепер назовсім.
Я розуміла, що після такого не зможу її відвідати. Це було надто небезпечно. І для Люсі, і для моєї доньки. Вони навіть не дізнаються, що зі мною сталося, куди поділася та, що називала себе мамою та сестрою. І це було жахливо, моє серце рвалося на частини. Я дивилася на екран телефону, який дав мені Роберт, і боролася з бажанням набрати знайомий номер — хотіла зателефонувати Люсі і сказати їй, щоб не чекала мене цієї п'ятниці. Хотіла, щоб Барбі підійшла та сказала мені пару слів на прощання. Я... я так хотіла... ще хоча б раз почути її голос...
Але натомість я тихо плакала в чужій квартирі — Макс її зламав, щоб я знайшла одяг і привела себе до ладу. А він тим часом зачинився у ванній та щось робив зі своєю ногою. Сказав... сказав, що допомога йому не потрібна, він зробить усе сам... Він там шурхотів аптечкою, я чула, як об підлогу розбилося кілька ампул від анестетиків... Сподіваюся, він знав, що робить. Тому що мені більше нема на кого сподіватися. Макс раптом виявився моєю єдиною опорою, я розуміла, що якщо хочу вибратися з цього лайна живою, то вихід один — знову йому повірити і триматися за бандита за всяку ціну. Що би мені не здалося в його тіні. Мости спалювалися, а разом із ними й образи. Як мої, так і його. І це був чудовий шанс почати все спочатку — з чистого аркуша.
— Максе, — постукала я у двері про всяк випадок. — У тебе все нормально?
— Так, — відповів він. — Майже закінчив... Куля не зачепила кістку, пройшла навиліт. Великі вени цілі... Мені реально пощастило. Таке буває нечасто.
— Може... Може, тобі потрібен лікар?
— На це немає часу, Алісо. До того ж, у лікарні в нас запитають документи, а їх у нас немає. Та й не треба. Зараз краще триматися якнайдалі від таких місць. Ти ж розумієш?
— Так, я розумію, вибач... Просто турбуюся про тебе.
— Не варто, Лисеня. Я скоро видужаю. Хоча і буду кілька місяців шкутильгати. Але це не смертельно... За півгодини ми виїжджаємо. Будь готова.
Він увімкнув воду, щоб прийняти душ, а я знову почала гріти в руках телефон.
Макс нічого не знав про неї, я так йому й не сказала про Барбару. Він увесь час думав, ніби її не існує. Адже я брехала про аборт. Але... іноді мені хотілося розповісти йому. Глибоко в душі мені хотілося якось побачити, як він обійме Барбі і визнає у ній свою дочку. Адже вона така схожа на нього — вона просто копія Макса. І я любила це у ній. Я частково навіть раділа тому, що наша дитина схожа не на мене, а на нього. Іноді мені здавалося, що Макс куди краще розуміє життя, ніж я. А ось я собі нагадувала власну матір — таку саму невдаху, яка пустила все життя коту під хвіст. І мені дуже хотілося, щоб дочка не повторювала цей шлях. Щоб вона прожила нормальне, розумне життя. І не була такою, як мама.
Втім, я їй мама точно не більше, ніж Макс — рідний батько. І мені доведеться йому зізнатися, я скажу. Обов'язково. Можливо... навіть зараз.
Все, чим я жила останні кілька років, раптово зруйнувалося. Наче колос на глиняних ногах. І раптом виявилося, що я по суті ні на що не впливаю, мене опустили до рівня плінтусу, зробивши шматком м'яса — звичайною повією. І зробив це не хто інший, як мій наречений. Саме він, а не барон, визнав у мені шльондру, яка зобов'язана йому за все у світі. За вкрадені гроші, за фальшиву стабільність і нещире кохання людини, якій у принципі не знайома совість. Ситуація була небезпечною, як ніколи до цього. Я тепер навіть не уявляла, що готує мені наступний день. І єдиний, кому я могла довіряти — це Макс.
Він мене любив і був готовий вибачити. Хоч і не знав, що я йому брехала. Брехала всі ці вісім років, приховуючи правду про дитину. А тепер... тепер я почувалася монстром. Тому що не наважувалась розповісти йому про доньку — зізнатися нарешті, що назвала дівчинку саме так, як він хотів.
Варварою... Варюшою.
— Максе, я маю тобі щось сказати. Весь цей час я тобі брехала. Я брехала з тих пір, як відправила тобі листа. Ти, напевно, його пам'ятаєш... У ньому я казала, що кидаю тебе. І що роблю аборт. Але я… послухай… Це все було неправдою. Це брехня. Я її не вбивала, я не вбивця. Бо я... — мені було важко сказати це вголос.
Хоч я й говорила з пусткою. Дивлячись на вішалку з темним пальто, яке служило манекеном, певним замінником справжнього Макса. Поки він був у душі, змиваючи кров, і не чув моїх жалюгідних спроб зізнатися у злочині. Адже як це можна назвати? Коли ти прирікаєш людину на муки через брехню. Змушуючи чоловіка думати, ніби вбила його дочку. Просто так... Тому що могла...
