Трофей бандита 2. Хворе кохання - Альбіна Яблонська

— Обережно, люди, обережно! — нарікав Асафа. — Хочу нагадати — у мене в руці граната! Дивіться, не підбийте... 

— ЯКОГО БІСА, БРО?! — розпсихувався Буч, ледь не вискочивши на кермо від шоку. — Я не пущу тебе в тачку з довбаною гранатою! Викинь її! Викидай зараз же!

— Куди, бляха?! Куди я її викину, чувак?!

— Та їдьте вже! — кричала я. — Максові погано, він поранений!

— Макс поранений?! — ще більше занервував Буч. — Та що ж ви коїте, хай йому грець?! Чорт! — утопив він педаль у підлогу і зірвався в дорогу, розбризкуючи калюжі.

Ми покидали те злощасне місце, і мені не хотілося навіть озирнутися — настільки огидним було все, що сталося зі мною в будинку розпусти. Я була вдячна життю за те, що воно дозволило мені знову зустріти Макса. І тепер мені залишалося лише молитися, щоб усе склалося добре. Адже він поранений.

— Нам не можна їхати у лігво, — говорив Чорнов, стиснувши зуби. — Нам треба покинути місто якнайшвидше. Бо вранці вони виставлять пости... У них поліція під ковпаком. Вони шукатимуть нас і знайдуть. 

— Добре, Максе, добре! Я зрозумів... — летів Буч повз довгу низку великих чорних джипів, на яких з'їхалися "четвірки". — Але ж вони можуть пуститися в погоню. Наш ішачок ледве пердить, картель може наздогнати нас за три хвилини. Нам треба щось робити.

— Щось робити? — повторив Асафа і підкинув у руці гранату... — Я знаю, що робити.

Запобіжник відпружинив, і він кинув лимонку під білу елітну машину.

— Асафа, ні! — тільки й встиг крикнути йому Буч.

Але ямаєць був задоволений:

— Це тачка Раміро, — тицьнув він пальцем у бік вікна, і в ту ж мить машина вибухнула, підлетівши над асфальтом на добрих кілька метрів. — Оце шарахнуло! 

Ми драпали під виття двигуна і бачили, як у дзеркалі вибухають тачки картеля: вони злітали у повітря одна за одною, немов ряд із доміно. І це було дуже красиво — такого потужного феєрверку я не бачила ще з самого дитинства, коли всі речі на землі здавались яскравішими, крупнішими і простішими... І тепер я відчула шматочок тієї пори — я зачаровано дивилася на вогні і посміхалася... Тепер вони за нами не поїдуть.   

— Що ти зробив, придурок?! — кричав Буч, виляючи на мокрій дорозі. — Навіщо ти підірвав усі їхні тачки, йолоп?! Вони нас за це поріжуть на стейки!

— Не хвилюйся, мен, — відмахувався Ас. — Просто будь хеппі... Це вже ні на що не вплине. Гірше все одно не буде.

— Га? Це себто? Що ти маєш на увазі? Це жарт? 

— У-у.

— Макс! — здогадувався Буч, що це неспроста. — Скажи мені, бро, він жартує?! Він жартує?! Це такий прикол?! 

— Вибач, Буч. Але це не жарт.

— Все дуже погано, так? Прямо ну дуже-дуже? ...Ви когось убили? — Проте у машині всі мовчали. — Скажіть мені чесно, люди! Тільки чесно... Ви прикінчили когось із картеля?

У салоні повисла зловісна тиша. Хоча Буч і очікував, що відповідь його не потішить. І тоді я взяла на себе сміливість, щоб у всьому йому зізнатися.

— Я застрелила Денні... Племінника барона.

Буч на мить завмер, розширюючи очі на дорогу. А потім різко дав по гальмах і прокричав на всю горлянку:

— ЧОРТ!!! — Він обхопив у відчаї голову і почав тихо повторювати одне й те саме слово: — Ні... ні... ні... ні... ні... Тільки не це... 

— Вибач, брате, — просив у нього вибачення Макс. — Але так вийшло. Аліса не мала вибору... Мені шкода.

— Це кінець. Боже... — затулив Буч обличчя руками. — Це повний розковбас. Вони нас усіх уб'ють... Ми реально трупи. На всі сто жмури.

— Що ж, — зітхнув Макс. — Не буду з цим тягнути... Боюся, це все. Нам час розбігатися... Мені було приємно бути однією командою з вами. Я вдячний вам за все, хлопці... Але тепер настав час валити. 

— Валити? — іронізував Асафа. — Але куди, бос? Картель, напевно, вже шепнув копам. Вони чекатимуть нас на кордоні, тут і до ворожки не ходи. Прикордонники нас схоплять скрізь, де б ми не спробували втекти із США. Через пару-трійку годин наші імена та фотки красуватимуться на кожному посту, на кожному довбаному пропускному пункті. Чи це аеропорт або пішохідна доріжка в якомусь тухлому Спрінгфілді. Нам уже не втекти. 

— Це просто повний зальот, — тремтіли руки у Буча. — І що ж ви пропонуєте робити? Взяти пістолета й застрелитись?

— Думаю, народ, — казав мій Макс, — зі штатів нам не вибратися. Це просто не варіант, ніхто нас уже не відпустить... Залишається лише залягти на дно і прожити решту років у якомусь тихому містечку. Це єдине, що може нас урятувати. Рекомендую ткнути на карті будь-яке місце, бажано якнайдалі від Каліфорнії… І дути туди, минаючи патрульних. Об'їзними дорогами, через хащі... А якщо спробують зупинити — не здаватися. За такого розкладу краще смерть. Особисто я для себе вже зробив вибір, і у в'язницю не повернуся.