Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
У ґенезі й еволюції українського націоналізму головну ролю відіграло трагічне становище українського народу кінця 1920-30-их років. В УРСР політика Сталіна загрожувала фізичному існуванню нації, а на українських землях під Польщею панував режим адміністративної сваволі. До цього приєднувалися нездорові соціяльні відносини на західніх українських землях: господарський застій, аґрарне перенаселення, безробіття інтеліґенції. Ця дійсність підривала довір’я до доцільности леґальних засобів політичної дії, радикалізувала настрої та підсилювала крайню течію. Явна криза демократично-парляментарного устрою в європейському маштабі підривала престиж демократії серед українського громадянства, вже і так захитаний в результаті розчарування політикою Антанти щодо України. Українці не могли бути прихильниками міжнародного “статус кво” й вони симпатизували ревізіоністичним силам версальської Европи, насамперед Німеччині, спершу ще демократичній, а після 1933 року гітлерівській. Хоч гаслом українського націоналізму була “орієнтація на власні сили”, однак у своїй зовнішньополітичній концепції він покладався на союз з Німеччиною. Певні кола в Райху підтримували ці сподівання й розрахунки. А втім ця орієнтація переходила й поза націоналістичний табір.
НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ У 1930-ИХ РОКАХ
Націоналізм як політичний рух упродовж 1929-39 років, від постання ОУН до вибуху другої світової війни, виріс на найбільш динамічну політичну силу в позарадянському українському світі. Одним з його визначних досягнень було переростання регіональних рамок і поширення впливів на цілість українських земель у Польщі, Румунії й Чехо-Словаччині, на політичну еміґрацію в Европі та українських поселенців за океаном. Все ж центр тяжіння націоналістичного руху був у Галичині. Не зважаючи на деякі спроби, він не зміг проникнути на територію УРСР. Наддніпрянщину в націоналізмі репрезентували окремі провідні одиниці з кіл еміґрації, які зробили помітний вклад у формування руху, головне в ідеологічній і культурній ділянках. Згідно з націоналістичною доктриною, революційну боротьбу треба вести одночасно проти всіх займанців. Проте до 1939 року саботажно-терористичні акції ОУН спрямовувалися фактично тільки проти Польщі, Протиросійська настанова націоналізму виявлялася в той час у поборюванні радянофільства (що його націоналісти розглядали як форму новітнього москвофільства), а також атентатами на радянських дипломатів.
Великим успіхом націоналізму можна вважати те, що він зумів опанувати молодь, зокрема студентство. Націоналізм ототожнював себе з молодим поколінням. У відносинах між націоналізмом і українським леґальним світом позначувався, крім речевих політичних розходжень, суто психологічний конфлікт між “синами” і “батьками”. Націоналізм ширив ідею месіянізму молодого покоління.
Динаміка націоналізму була настільки сильна, що суґестії його ідей не могли протистояти інші політичні табори. Наближення до націоналізму було особливо помітне у гетьманців, що в їх мисленні - всупереч застереженням В. Липинського - затиралася межа між правовою монархією та диктатурою. Ці тенденції заторкали також деяких прихильників еміґраційного уряду УНР; органом “УНР-івських націоналістів” був журнал “Ми” (Варшава). Симпатії до націоналізму позначувалися серед деяких кіл УНДО. Ідеологія націоналізму також не зустрічала послідовної протидії з боку Греко-Католицької церкви, а деякі священики молодшого покоління були активними учасниками націоналістичного руху; навіть виникла особлива категорія “християнських націоналістів” (К. Чехович, В. Глібовицький та ін.). Створена у 1930-их роках Д. Палієвим партія Фронт національної єдности (ФНЄ) намагалася конкурувати з ОУН з ідейних позицій т. зв. “творчого націоналізму”, речником якого був М. Шлемкевич{44}. До послідовних ідейних противників інтеґрального націоналізму належали в той час в Галичині радикали й соціял-демократи (К. Коберський, В. Старосольський), частина націонал-демократів (С. Баран, М. Рудницька), деякі католицькі кола (О. Назарук), а на еміґрації діячі, вірні демократичним традиціям УНР, які перебували переважно у Празі (І. Мазепа та ін.).
Буйного розвитку націоналізму не були спроможні спинити ані його українські противники, ані репресії польської влади. Однак у кінці 1930-их років виникли явища, що свідчили про кризові процеси в лоні самого руху. ОУН була одночасно “армією в підпіллі” та політичним рухом - партією. Проте націоналізмові не пощастило гармонійно сполучити ці два аспекти своєї діяльности. Революційна організація вимагала суворої конспірації, тоді як націоналізм, як політичний рух, прагнув до масовости. Знов таки масовість тягнула за собою небезпеку деконспірації та створювала сприятливий ґрунт для провокації з боку чужих чинників. Крім цього, багатьом націоналістам важко було розрізняти тактику й методи, стосовані супроти окупантського режиму та українських політичних противників. Морально-політичний капітал, здобутий проти зовнішнього ворога, ставав засобом у змаганні до гегемонії над власним громадянством, внутрішньо-політичні мотиви свідомо або несвідомо впливали на революційну стратегію ОУН. Націоналізм виховав на західньоукраїнських землях тип “професійного революціонера”, що діяв здебільша з шляхетних спонук, але творче життя його нерідко вичерпувалося кількома роками молодечого горіння.
Іраціоналістична настанова націоналізму приглушувала тверезу, критичну думку, утруднювала орієнтацію у складній дійсності та вміння приймати відповідні рішення й виправляти зроблені помилки. У 1920-их роках націоналістичні гуртки були ще ареною дискусій і духових шукань. Але в 1930-их роках інтелектуальний рівень націоналістичного середовища помітно обнизився; молоді публіцисти-дилетанти бралися з самовпевненістю до вирішування т. зв. ґльобальних проблем. Характеристичний був стиль цих писань: патос, високолетні слова та нахил до поетичних кліше, переважно з віршів націоналістичних бардів і творів Д. Донцова (“доба жорстока, як вовчиця”, “над світом сяє хрест меча”, “нація понад усе” й ін.). Ця література не служила пізнанню світу, але мала на меті творити певну емотивну атмосферу. Націоналізм виразно збільшив вольову наснаженість і бойову енерґію українського громадянства поза УРСР, але одночасно він обнизив рівень його політичної культури.
НАЦІОНАЛІЗМ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
Роки другої світової війни були періодом найбільшого піднесення й одночасно організаційної й ідейної кризи націоналістичного руху. З моментом радянської окупації Галичини й Волині в 1939 році та поширення контролю гітлерівської Німеччини на майже весь європейський континент, інші партії та політичні осередки припинили своє існування. Залишилися тільки націоналісти, які під радянською владою зберегли підпільну організацію, а на території Німеччини, включно з окупованою Польщею та Чехо-Словаччиною, могли до 1941 року, а подекуди й пізніше, діяти напівлеґально. Три групи подій мали вирішальне значення для розвитку українського націоналізму в той час: розлам в ОУН, окупація України німцями в 1941-44 роках та конфронтація з українським Сходом і радянською системою.
Націоналістична організація розбилася в 1940 році на дві ворожі фракції,