Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Націоналісти проголошували себе послідовниками “ідеалістичного” світогляду, який розуміли як антитезу не тільки до матеріялістичної філософії марксизму-ленінізму, але також до позитивізму, визнавцями якого були корифеї української демократичної думки (В. Антонович, М. Драгоманов, І. Франко, М. Грушевський). У противагу до цих течій, що намагалися будувати свій образ світу на науковій основі, націоналізм проголошував примат волі над розумом, чину над думкою, життя над теорією. У доктрині націоналізму є відгомін іраціоналістичних, волюнтаристичних і віталістичних теорій, що користувалися в той час популярністю в Західній Европі (Ф. Ніцше, А. Берґсон, Ж. Сорель, Ґ. Лебон, О. Шпенґлер та ін.). Замість об’єктивного наукового пізнання, націоналісти часто плекали міти й воліли ідеологічно спрепарований образ українського минулого. Націоналізм звертав увагу на культ боротьби і жертви крови (сипання пам’яткових могил, крутянські річниці тощо).
Націоналістичний світогляд включав також вимогу етичного ідеалізму, що відкидає індивідуальне щастя в розумінні евдаймонізму, а плекає героїчні чесноти: хоробрість, вірність, самопосвяту. Проте в націоналістичній етиці існував також прагматичний елемент. Націоналізм релятивізував традиційні моральні вартості, підпорядкувавши їх вимогам політичної доцільності, згідно з принципом - “мета освячує засоби”. Деякі публіцисти відкрито пропаґували макіявеллізм. Націоналізм прагнув виховати новий тип українця: “сильної людини” з “невгнутим” характером, фанатично відданої ідеалам руху та готової пожертвувати для них собою й іншими.
Вважаючи націю за абсолютну вартість (“українська нація є вихідне заложення кожної чинности та метове назначення кожного прямування українського націоналізму... нація є найвищий тип людської спільноти...”, з “Постанов Конгресу українських націоналістів”, 1929), націоналізм принципово відкидав політичні вартості, що виходять поза межі національного інтересу. У протилежність до більшости діячів новітньої української державности, які бачили національне визволення в контексті універсальних ідей свободи і справедливости, націоналісти уявляли собі міжнаціональні відносини як “боротьбу за існування”, що в ній вирішує сила. В основу визвольної концепції націоналізм клав програму “революції”, яка у деяких речників і діячів націоналізму набула значення “перманентної революції”. Безперервна черга саботажних і терористичних актів мала не допустити до закріплення чужого панування над українськими землями та повинна була тримати маси в стані постійного революційного кипіння. Передбачалося, що ці поодинокі революційні виступи зіллються в один могутній вибух національної революції, яка завершиться відродженням української державности. Радикально заперечуючи існуючий на українських землях лад в СРСР і під Польщею, націоналізм відкидав усяку спробу вести українську політику в межах цього реального укладу сил. Націоналісти негативно оцінювали еволюційні методи політичної дії та гнучку тактику, яку також окреслювали “реальною політикою”. Все це вони засуджували як “опортунізм” та мінімалізм, яким протиставляли вимогу “принципіялізму”.
Український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху. Підкреслюваний “всеобіймаючий” характер руху виявлявся в тому, що його послідовники підпорядковувалися повністю й беззастережно ідеології націоналізму та організаційній дисципліні. В суспільному відношенні націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах. Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати й культурним процесом, зокрема в ділянці літератури, уважаючи її важливим світоглядово-виховним чинником.
У націоналістичному середовищі оформилася ціла літературна школа (“вісниківці”, “вісниківська квадриґа”), до якої належав ряд визначних літераторів: Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, О. Теліга, У. Самчук, Б. Кравців, в якійсь мірі також Ю. Липа та Ю. Клен. Націоналізм відкидав тезу про автономію естетичних критеріїв, протиставляючи світоглядово заанґажовану творчість теорії “мистецтва для мистецтва”. Щодо українських леґальних установ і організацій, діяльних поза кордонами СРСР, націоналісти намагалися поширити в них свій вплив, підпорядковуючи працю громадського сектора контролеві свого руху. До всіх інших партій, таборів і політичних центрів націоналізм ставився негативно. Рідка співпраця чи тимчасове домовлення були скорше тактичними.
УСТРОЄВА КОНЦЕПЦІЯ НАЦІОНАЛІЗМУ
Націоналістична доктрина присвячувала мало уваги соціяльно-економічній проблематиці. Проте деякі тенденції проявилися в ній досить виразно. Насамперед ворожість до соціялізму - реакція на панування соціялістичних течій в українському політичному житті в роки визвольних змагань та на радянський режим. Націоналісти не розрізняли між демократичними й тоталітарно-комуністичними відмінами соціялізму та представляли українські демокра-тичні соціялістичні партії (наприклад, галицьких радикалів) як пів-комуністів. Поряд з тим відкидали також ліберальний капіталізм. Зате виразно виступали в націоналізмі симпатії до корпоративного устрою (“Націократія” М. Сціборського). Деякі націоналістичні публіцисти пропаґували доктрину “національного солідаризму”, але конкретний зміст його залишився не з’ясованим.
Політична програма націоналізму була ясніша. Основою політичного ладу в майбутній українській державі мала бути влада одного руху (монопартійність) та провідницький принцип (“вождизм”). У майбутній Україні відводилося місце тільки на одну політичну організацію (ОУН), що мала б становити своєрідний орден “луччих людей”, а апарат влади повинен творити ієрархію “провідників” з вождем на чолі, що сполучатиме функції лідера руху та голови держави. Послідовно в практичній пропаґанді та вихованні політичних кадрів сильно підкреслювалася роля й авторитет провідника. Ще за життя Є. Коновальця його особа, а пізніше імена А. Мельника й С. Бандери були оточені своєрідною авреолею. Поряд з тим, політично-устроєве мислення націоналізму виявляло певні народницькі, “демофільські” елементи: підкреслювання “волі мас”, як найвищого авторитету.
У практиці націоналізм засвоїв успішні методи організації мас та приєднання їх до акцій, використовуючи в пропаґанді емоційні стимули та спрощену арґументацію. Націоналізм поширював свої впливи на різні суспільні прошарки, зокрема в Галичині також на бідніше селянство та на робітничу і ремісничу молодь (наприклад, у Львові). Провідні крайові кадри складалися в 1930-их роках переважно з студентства.
УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ І МІЖНАРОДНИЙ ФАШИЗМ
Рушійною силою українського націоналізму був патос національно-визвольної боротьби Його досягненням було насичення динамізмом пореволюційної дійсности та забезпечення тривалости боротьби після програних визвольних змагань. Але цю розбурхану національну енергію націоналізм скеровував у річище політичної системи, що своєю суспільною суттю перегукувалася з тоталітарними течіями в повоєнній Европі. Вже під час другої світової війни, а зокрема після неї, український націоналізм почав віддалятися від цих іноземних систем.
Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах індустріяльних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аґрарних економічно відсталих народів Східньої Европи: хорватські усташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР (Obóz Narodowo-Radykalny) тощо. Український
