Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Проте, поставивши питання про причини конфлікту, Липинський так і не зміг на нього відповісти. Він тільки зформулював низку здогадів; Чи Назарука вразило неґативне ставлення Липинського до “каналії” Томашівського? Чи може його опанувала злість за те, що Микола Кочубей не звернув йому свого довгу? (Натяк на допомогу, яку Назарук, за спонукою Липинського, посилав Кочубеєві з Америки.) Чи може лютість Назарука спричинена тим, що Липинський не мав можливости влаштувати його на посаду в Берліні?

Між іншим, Липинський питається; “Чи може вразив Вас так сильно гострий тон мого листа?”[321]. Тут Липинський, безперечно, найближче підійшов до правди. Але замість того, щоб глибше призадуматися над цим пунктом, він його обійшов поверховною заувагою, що в його попередньому кількалітньому листуванні з Назаруком “бували з обох сторін листи ще гостріші”.

Липинський згадує про те, що між цінними порадами, які він отримував від Назарука, була теж порада написати спогади зі свого життя. Липинський серйозно поставився до цього й від 1924 року почав збирати записки й матеріяли до мемуарів. Але чи Назарукові буде приємно, коли він у своїх спогадах розповість, як Назарук повівся з ним?

Повертаючися до справи державницької історії України, Липинський заявляє, що сподівається ще її написати. Для цього треба двох речей. По-перше, щоб йому вистачило життя. По-друге, щоб він зумів воскресити в собі віру в державнотворчі здібності українців. Ця віра захиталася, бо

“Навіть наш гетьманський рух не зміг хоч трошки перебороти, переважаючих в часі і скількості, двох українських типів: - в ґрунті доброго, але нарваного і необчислимого. як степовий вітер (згідно Вашій власній самохарактеристиці) Назарука - і в ґрунті підлого, але послідовного в своїй суспільно руїнницькій діяльності, індивідуалістичного, реалістичного і еґоїстичного, стопроцентного хама, професора Стефана Томашівського. Коли оці переважаючі українські типи впливові своїх авторитетів піддатися не можуть, чи не хочуть, то справедливим єсть, що від тисячі літ Україна не мала, і до кінця світу не буде мати своєї власної держави”[322].

Цей уривок розкриває тодішній психічний стан Липинського. Бачимо там залишки колишніх приятельських почувань до “доброго, але нарваного” Назарука, запеклу зненависть до “стопроцентного хама” Томашівського та непохитне переконання, що він, Липинський, є тим “авторитетом”, якому всі українці, або принаймні всі гетьманці, повинні добровільно “піддатися”.

На закінчення листа Липинський звертається до Назарука ще з такою конкретною справою. В тому випадку, коли б йому таки не пощастило написати обіцяної історії України, кому повинен він, або після смерти його брати, звернути гроші на суму 177 долярів і 43 центів, що її він, як допомогу, одержав від галицького уряду?

Виславши свого листа й ще доки наспіла відповідь від Назарука, Липинський зладив меморіяльну записку, “Коротка передісторія мого листа до Д-ра Назарука з д. 29.1.1930 р.”[323]. Метою Липинського було закріпити для себе самого й, може, для майбутности історію своїх взаємовідносин з Назаруком. Цей факт ще раз доказує, яку виключну вагу Липинський надавав цим відносинам. В цьому дослідженні ми часто користувалися тим важливим документом.

Назарук дещо забарився з відповіддю через хворобу сина. Він встиг відписати Липинському тільки 12 лютого 1930. Тим часом сталася одна подія, що вплинула на зміст і тон його відповіді.

Прихильник Липинського, молодий мистецтвознавець Володимир Залозецький (якого Томашівський називав “enfant terrible гетьманської ідеології”), виступив продовж 1928 і 1929 років з низкою полемічних статтей в європейській і американській українській пресі проти Томашівського й Назарука. Невідомо, чи ці виступи Залозецького були безпосередньо інспіровані Липинським, але припускаємо, що вони писалися не без його відома і згоди[324]. Відповідаючи в “Новій Зорі” на чергову атаку Залозецького, Назарук написав, що він зірвав відносини з Залозецьким “та ще з одним визначним гетьманцем”, а в примітці до цього місця статті додав, що він готовий “на відповідне завізвання (...) оповістити, з котрим і чому та й долучити до того інтересні і поучаючі документи”[325]. Липинський почув себе зачепленим цією приміткою й негайно зареаґував листом до редакції “Діла”, в якому скваліфікував зацитовані слова як “шантаж”[326]. Допис Липинського появився в “Ділі” того самого дня, 12 лютого, коли Назарук готував свою відповідь Липинському. Публічно зроблений закид у шантажі не міг зробити Назарука більш примирливим.

Лист Назарука до Липинського з 12 лютого 1930 був останнім. Щодо фінансового зобов’язання Липинського, Назарук заявив, що він ніколи не твердив, що це зобов’язання мало юридичний характер, але тільки моральний. А факт існування цього останнього чейже признає сам Липинський. “Всякі балачки про Ваше спроневірення грошей се комбінації, на всякий випадок не мої...”[327]. Щодо питання, кому Липинський, або його спадкоємці, мав би повернути грошовий борг, Назарук запропонував передати цю суму інвалідам Української Галицької Армії.

Назарук каже, що всі міркування Липинського про здогадні причини його гніву - безпідставні. Справжня причина зовсім проста. “Про мою “хапчивість”, хоч і в лапках, Ви писали не раз і річ зрозуміла, що се мусіло мене нарешті вивести з рівноваги...”[328] Липинський, “пан з панськими манірами”, не завагався тяжко образити “чоловіка вбогого походження, але настільки амбітного, що він в дуже вчасній молодості постановив собі перейти життя з чистими руками і йде так. (...) Всі інші справи, які були, або могли бути, спірні (як тактика в газеті супроти о. Костельника, супроти православних і т. ін.) могли бути вирівняні, - а та справа ні. Хіба Вашими перепросинами мене. Ніколи навпаки! (...) Розуміється, Ви помилялися, думаючи, що я дам себе стероризувати, бо се у такої вдачі, як я, виключена річ”[329].

На закінчення Назарук заявив, що громадська співпраця стає неможливою, коли людину обдирають з чести. Годі співпрацювати з Липинським, бо він завів “терор” у взаємовідносинах.

До цього місця Назарукового листа Липинський зробив таку дописку на марґінесі:

“Одначе в Америці, коли треба було собі приготовити поворот до краю не в характері Петрушевичівського дипломата, п. Назарук видержував [цей “терор”] дуже добре, ще й дякував”[330].

Дійсно, в Америці Назарук багато зносив від Липинського. Але тоді, в 1924-27 рр., Липинський краще, ніж пізніше, контролював свої нерви й його тодішні поучення та критичні зауваження Назарукові, хоч іноді гострі, були втримані в коректному тоні. По-друге, в Америці Назарук був еміґрантом. Живучи в чужому світі та серед примітивної й занархізованої українсько-американської громади, він почував себе осамітненим. Зв’язок з Липинським давав йому необхідну