Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Вже після закінчення свого листа, але заки він встиг його відіслати, Назарук дістав повідомлення про ухвалу Гетьманської Управи з 8 лютого 1930, що засуджувала його за “злобний, брудний і несправедливий наклеп” на Липинського[331]. Це теж було проголошено в пресі. У постскриптумі до листа від 12 лютого Назарук ствердив, що “вирок виданий без ніякого переслухання засудженого - річ сьогодні немислима навіть у турків за Кемаля Паші” та заявив, що він відкличеться до Гетьмана, з домаганням визначити суд.
На цьому кінчається історія взаємовідносин між Вячеславом Липинським і Осипом Назаруком, наскільки вона відзеркалена в доступній документації.{42}
ЕПІЛОГ
Вячеслав Липинський упокоївся 14 червня 1931. В останньому році свого життя він розійшовся з гетьманом Скоропадським. Цей конфлікт, що назрівав віддавна, вийшов наверх восени 1930. Липинський опублікував у “Ділі” просторий комунікат, де подавши до прилюдного відома свою версію причин розходження, заявив, що надалі не визнає права гетьмана Павла та роду Скоропадських до булави і проголосив УСХД та його Раду Присяжних розпущеними[332].
Сенсаційний розрив Липинського з гетьманом Скоропадським, що відбився широким відгомоном у позарадянському українському громадянстві, затьмив собою попередній конфлікт між Липинським і Назаруком. Виступ Липинського проти Гетьмана реабілітував Назарука в очах більшости членів і прихильників гетьманського руху, що не пішли за Липинським. Припускально, - хоч немає стверджень, - тоді мусіла бути скасована ухвала Гетьманської Управи з 8 лютого 1930, що засуджувала Назарука.
Липинський був хронічно хворий від довгого часу, тому його смерть не прийшла несподівано. Зате несподіваним був відхід Стефана Томашівського, що стався кілька місяців раніше. По короткій недузі, він помер 21 грудня 1930.
Продовж одного півріччя зійшли зі сцени дві постаті, що відограли велетенську ролю в розвитку Назарука: його довголітній наставник та приятель і пізніший грізний противник, Липинський, і його найближчий співробітник в редакції “Нової Зорі” за роки 1928-30 - Томашівський. Можна гадати, що у своєму духовому господарстві Назарук призначував Томашівському функцію наслідника й замінника Липинського. Тепер він залишився сам.
Розгляд останнього десятиліття життя й діяльности Назарука виходить за межі нашого дослідження Це тема для окремої студії. На цьому місці обмежуємося до кількох необхідних завважень.
1930-ті роки, до вибуху Другої світової війни, це кульмінаційний етап у Назаруковій біографії. Це пояснюється не тільки тим, що в тому часі він досяг повної духової дозрілости (в 1933-му йому сповнилося п’ятдесят років), але теж і тим, що тепер він уже не мав коло себе ментора, на якого він мусів би оглядатися; із учня, він сам став майстром.
Як на тісні й убогі галицькі відносини, Назарук користувався винятковою незалежністю. Над собою мав тільки одного зверхника, єпископа Григорія Хомишина, фундатора “Нової Зорі”. (Із двох первісних опікунів газети, єпископ Йосафат Коциловський скоро відступив.) У суто церковних питаннях “Нова Зоря” відзеркалювала “інтеґральну” католицьку концепцію єп. Хомишина, яка, зрештою, відповідала переконанням Назарука. Зате в загальних питаннях національної політики та у внутрішньо-редакційних справах, станиславівський Владика залишав Назарукові вільну руку. Що більше, Назарук здобув великий вплив на Кир Григорія, який у великій мірі керувався його порадами. Тривала опіка єпископа робила його невразливим на удари численних політичних і особистих противників, що їх у нього, як звичайно, не бракувало, - навіть у католицьких колах.
“Нова Зоря” носила на собі печать індивідуальности свого головного редактора; це був наскрізь назаруківський орган. Характеристичними для Назарукової журналістичної продукції були не так короткі статті на поточні теми (хоч і такі він помішував сливе в кожному номері), як радше довжелезні публіцистичні трактати, що друкувалися в “Новій Зорі” тижнями, або й місяцями, а потім появлялися теж у відбитках, як брошури чи книжки. Ці назаруківські трактати називали в Галичині жартівливо “гамаксойками”[333]. Подібний характер мали теж його репортажі, що в них описові частини перепліталися з рефлексіями на різні світоглядові й політичні теми. У противенстві до більшости українських журналістів і редакторів, Назарук не задовольнявся готовим запасом знань, але постійно вчився: багато читав і передискутовував проблеми, які його цікавили, з довіреними людьми. До більших статтей підготовлявся старанно, збирав до них матеріяли, переглядав відповідну літературу. Перед подорожами ознайомлювався з путівниками й іншими довідниками.
Назарук не мав таланту політичного мислителя й його екскурсії в царину теорії та історико-політичних узагальнень були звичайно слабкі й безпорадні. Напр., при обговоренні проблеми взаємин між Галичиною й Наддніпрянщиною, він тлумачив наявні відмінності між цими двома частинами українського народу - расовими різницями. В Галичині, мовляв, зберігся чистий слов’янський тип, тоді як населення Наддніпрянщини переміщалося з кочовими ордами. Зате його спостереження про сучасні наддніпрянсько-галицькі стосунки дуже інтересні й часто влучні[334]. Сила Назарука, як публіциста, спочивала в його хисті бистро обсервувати актуальні суспільно-політичні явища. Коли публіцистична спадщина Назарука буде колись зібрана й перевидана, - на що вона напевне заслуговує, - вона становитиме надзвичайно цінне джерело до вивчення західньоукраїнської політичної дійсности під польською займанщиною в 1930-их роках.
Окрему позицію в доробку Назарука займало редагування “Нової Зорі”. На тлі переважно неохайно й нефахово редаґованої української преси, “Нова Зоря” під керівництвом Назарука становила справжнє журналістичне досягнення. Щодо багатства інформацій, різноманітности й добору матеріялу, дбайливости коректи тощо -це була либонь чи не найкраще редаґована українська газета. Мова про техніку редагування, а не про правильність чи помилковість позицій, що їх захищала “Нова Зоря”. Прикладом дбайливости, що з нею Назарук редагував “Нову Зорю”, може правити те, що увесь зміст її було занесено в покажчик (індекс), - явище унікальне на ті часи[335].
Показне ставлення Назарука в 1930-их рр. до пам’яті Липинського, а також до пам’яті Томашівського. Томашівського він пошанував збірничком, виданим у перші роковини смерти, що включає статті Івана Кревецького й Миколи Андрусяка про наукову працю
