Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Не мавши листів ані інших свідчень Назарука з 1929 року, не знаємо, як він сприйняв атаку Липинського проти Томашівського. Він певне уважав, що ці напади посередньо спрямовані теж проти нього.
В 1928 році ширилися у Львові плітки, що Назарук у розмові з Монтрезором і Гладиловичем зробив Липинському закид у “спроневіренні грошей галицького уряду”. Відгомін цих чуток дійшов до Липинського на початку 1929 року. Він перебував тоді в австрійській місцевості Бадеґ біля Грацу, де з допомогою братів купив садибу. Схвильований Липинський звернувся за інформаціями до Гладиловича, який і подав їх у листі, що його Липинський одержав 12 березня 1929, отже майже рік після самої події[315].
Липинський попросив своїх приятелів, Адама Монтрезора та Людвика Сідлецького, бути його уповноваженими в цій справі й вони відвідали Назарука у Львові 11 жовтня 1929. Назарук запросив до участи в розмові свого редакційного товариша, Романа Гайдука. На запит Монтрезора й Сідлецького, Назарук розповів про грошову допомогу, яку в 1920-21 рр. Липинський отримував від еміґраційного галицького уряду, як зачет на написання огляду історії України. Якщо він, Назарук, згадав про цю справу у своєму невисланому листі до Липинського в минулому 1928 році, то сталося це тому, бо Липинський робив йому “алюзії на тлі небезінтересовности політичних діячів”. Для полагодження конфлікту Назарук запропонував обом уповноваженим “утворення мирового суду з людей відповідних віком і громадянським стажем, з тим, щоби для оцінки цілої справи предложені були в цілості, а не тільки в виїмках, оригінальні листи, які є в посіданню п. Липинського, а які до тої справи відносяться”. З розмови між Назаруком та Монтрезором і Сідлецьким списано протокол, примірник якого послано Липинському[316].
Пропонуючи утворення мирового суду, Назарук мабуть змагав до того, щоб спонукати Липинського перепросити його за образливі оскарження в “хапчивості” та “небезінтересовності”; тоді, певне, Назарук був би готовий відкликати свій закид. Але Липинський не хотів полагоди конфлікту шляхом взаємних уступок та обопільних перепросин. Тому він був глибоко розчарований поведінкою своїх представників. Він, очевидно, чекав, що вони Назарука засудять і оголосять про це відповідну заяву в пресі. Замість цього, вони прийняли вияснення Назарука та погодилися внести їх до протоколу. Липинський висловив своє незадоволення Монтрезорові й Сідлецькому листом від 16 жовтня, на якого вони відповіли 22 того ж місяця. У своєму листі Монтрезор і Сідлецький заперечили твердження Липинського, що вони переступили його інструкції[317].
Тоді 11 листопада 1929 Липинський вислав Монтрезорові листа з проханням відчитати його Назарукові. Текст цього листа не зберігся, але він мусів бути такий образливий, що Монтрезор 15 грудня відмовився виконати доручення, посилаючися при цьому на добро самого Липинського[318]. Насувається висновок, що Адам Монтрезор і Людвик Сідлецький, старі приятелі і однодумці Липинського й, до речі, люди, що були йому соціяльно близькі своєю приналежністю до передреволюційної шляхетсько-землевласницької верстви, - по суті не солідаризувалися з ним у його конфлікті з Назаруком. Вони, очевидно, вважали вимоги Липинського за безпідставні, а цього не сказали йому тільки з пошани до його заслуг та щоб, кажучи словами Монтрезора, “не робити прикрости хворій людині”.
Не добившися своєї мети за допомогою посередників, Липинський рішився на пряму конфронтацію. Він написав довгого листа до Назарука, датованого 29 січня 1930. Слід мати на увазі, що кілька місяців раніше Липинський передав головство в Раді Присяжних УСХД гетьманові Скоропадському. Цей крок Липинський уважав своїм відходом від практичної політичної діяльности та керівництва гетьманським рухом. Свого листа до Назарука він вважав приватним.
Висилка цього листа збіглася часово ще з одним дрібним епізодом, який долив оливи до вогню у відносинах між Липинським і Назаруком. Під кінець 1929 року секретар Липинського, Ципріянович, з його доручення повідомив адміністрацію “Нової Зорі”, щоб вона стримала висилку газети Адміністрація відповіла, що Липинський має борг за отримування газети в минулому на суму чотирьох долярів. На це Ципріянович відписав, - треба думати, під диктат Липинського, - що той діставав “Нову Зорю” від редакції даром; якщо тепер вимагають від нього заплати, то це значить, що йому газету висилано в провокаційних цілях. Своєю чергою, адміністратор “Нової Зорі” в листі з 17 січня 1930, - який певне вийшов з-під пера Назарука, - ствердив, що Липинський газету таки передплачував, бо 1927 року вислав на передплату три доляри, а “закид у провокації міг зродитися хіба в людини, що сама зростала в атмосфері провокації”[319]. В листі до Назарука з 29 січня Липинський признав, що він “Нову Зорю” свого часу таки дійсно передплатив, а забув про це тому, бо тоді лежав смертельно хворий в санаторії. Цей жалюгідний інцидент не був би вартий уваги, якби не те, що він ілюструє взаємне озлоблення між Назаруком і Липинським у тому часі.
У своєму довгому листі з 29 січня 1930 Липинський присвятив найбільше місця, - приблизно половину цілого тексту на дванадцять сторінок машинового письма, - справі позики-допомоги, що її він у 1920-21 рр. отримував від уряду ЗУНР. Його довгі виводи можна підсумувати так: допомогу накидував Липинському сам Назарук; Липинський добровільно обіцяв написати огляд української історії; він не був при цьому зв’язаний означеним терміном; коли він пізніше хотів звернути позику, Назарук до цього не допустив. Отже чому тепер Назарук кривдить його свідомою клеветою, що він буцімто “спроневірив” гроші з публічних фондів?
Істотне значення мають ті частини листа, де Липинський намагається з’ясувати причини свого конфлікту з Назаруком:
“Накінець Ви довголітнім обміном думок зі мною давали мені багато моральної піддержки в моїй праці. Думаю, що і я не мало морально і політично допоміг Вам (...). Розійтись нам після того на віки, не вияснивши навіть дійсної причини розходження - було б, навіть як на українські відносини, варварством. Тому, і тільки тому, пишу до Вас цього листа...”[320].
Липинський нагадує, що приятель молодости Назарука, д-р Анзельм Мозлер (адвокат у Бучачі), казав йому: “Ви нестерпні, але я Вам вірю”. Назарук показував себе нестерпним теж у відношенні до нього, Липинського, але той вірив йому, хоч різні люди перестерігали його перед Назаруком. Тому Липинський
