Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Про розмову Томашівського з Кочубеєм та свою власну розмову з Томашівським Назарук поінформував Липинського листом від 5 березня. Він висловив своє гостре обурення з приводу оферти Кочубея, яка, мовляв, може внести деморалізацію у молодий католицько-консервативний рух у Галичині. “Я в життю ніяких грошей, хоч трохи підозрілих, не брав і не возьму ніколи”[304]. Назарук заявив, що він вірить, що Липинський стоїть і завжди стоятиме на сторожі ідейної чистоти гетьманського центру і його незалежности від посторонніх чинників. Але якщо політика Гетьманської Управи мала б бути дійсно така, як про це Кочубей натякав Томашівському, тоді йому, Назарукові, не залишається нічого іншого, як перейти до “опозиції Його Величности”. Як монархіст, він виключає саму династію з-під критики й дискусії, “хоч би вона не знати які помилки робила”, але він мусів би стати опозиціонером щодо “уряду” (себто Гетьманської Управи).
Ще недавно Назарук проповідував “єдиновладдя” та обстоював потребу безумовного послуху супроти Гетьмана й його “уряду”. Досвід показав нереальність цієї концепції. Бо існують ситуації, що в них опозиція до своєї влади є проявом не безвідповідального бунтарства, але наказом громадянського сумління. Теоретичний прихильник абсолютизму, Назарук, тепер заговорив про “опозицію Його Величносте”, себто заговорив мовою лібералізму.
На реакцію Липинського вплинули не тільки його ставлення до Томашівського, але також обставина, що Кочубей був його особистим приятелем і його мужем довір’я в Гетьманській Управі. В листі до Назарука від 8 березня Липинський скваліфікував ревеляції Томашівського як брехню, провокацію та спробу пересварити Назарука з гетьманським центром, - щоб таким способом зробити “Нову Зорю” угодовським органом, а для себе здобути від поляків посаду університетського професора. При цьому, мовляв, Томашівський грає на струні “хапчивости” Назарука. Той повинен був Томашівському відповісти так: “...не спокушайте мене грішми, бо мені слина на згадку про них до уст не котиться”[305].
Назарук був вражливий на пункті закидів щодо своєї хапчивости й тому слова Липинського він відчув як поличник. Такої образи він не міг стерпіти. Таким чином між старими приятелями вибухнув особистий конфлікт, що прислонив собою початковий політичний інцидент. У взаємних жалях і обвинуваченнях Липинського й Назарука забулася справа мнимої оферти, що її Кочубей, мовляв, зробив Томашівському. Так і не знаємо, чи Кочубей дійсно запропонував таємну субсидію з німецьких фондів для “Нової Зорі”, або чи це була інтриґа Томашівського, або чи врешті, - що здається найбільш правдоподібне, - Томашівський не став жертвою власної підозріливости, зле зрозумівши невиразні вислови Кочубея[306]. Гнів засліплює. Через те ні Липинський ні Назарук не звернули увагу на одну обставину, усвідомлення якої відразу відпружило б їхній спір. Томашівський не міг “спокушувати” Назарука грішми з тієї простої причини, що мова йшла тут не про польські гроші (в такому випадку підозріння принаймні було б логічне!), але про німецькі. Томашівський не дотримувався германофільської орієнтації й він, подібно як Назарук, був рішучим противником узалежнення української політики в Польщі від закордонних чинників.
По суті ані Липинський, ані Назарук, не хотіли поривати стосунків, але оба були хворі, виведені з рівноваги й дуже розгнівані. Липинський післав Назарукові й його родині карточку з великодніми побажаннями. Але Назарук уважав, що йому належиться більша сатисфакція. Листом від 18 квітня він подякував за привіт і попросив Липинського прислати бодай коротку підписану замітку до “Нової Зорі” з нагоди 29 квітня, - десятилітнього ювілею відновлення Гетьманщини. Одночасно Назарук заявив, що останній лист Липинського його “заболів найдужче” та що він буде на нього реаґувати, хоч може не зараз, бо він ще надалі поважно недужий[307].
Очевидно, що Назарук чекав, щоб Липинський його перепросив та поміщенням статтейки в “Новій Зорі” прилюдно заманіфестував свою солідарність з нею та її редактором. Але Липинський не хотів перепросити Назарука, ані дати свого імени до “Нової Зорі”, яку він уважав за опановану “злим духом”, Томашівським.
Назарук рішив відплатити за заподіяну образу цією ж самою монетою. Він написав Липинському листа, в якому йому закинув некоректність у грошових справах: мовляв Липинський не виконав свого зобов’язання - написати коротку історію України з державницької точки погляду, на що був свого часу у Відні дістав зачет від уряду ЗУНР; тому йому, мовляв, не личить робити цього роду закидів іншим. Текст листа Назарук прочитав графові Адамові Монтрезорові (зятеві гетьмана Павла й особистому другові Липинського) та молодому галицькому гетьманцеві, Іванові Гладиловичу. Але Монтрезор попросив Назарука “не робити прикрости хворій людині” і він листа не вислав[308]. Розмови Назарука з Монтрезором і Гладиловичем могли відбутися в травні або червні 1928, бо влітку Назарук виїхав на лікування до Карльсбаду.
На цьому припинилися прямі стосунки між Липинським і Назаруком. Дороги колишніх приятелів розійшлися назавжди.
КОНФЛІКТ (ДРУГА СТАДІЯ)
Назарук не бажав, щоб його конфлікт з Липинським вийшов на публічну арену. “Нова Зоря” не почала жодної кампанії проти Липинського і довго не згадувала його прізвища. Але серед громадянства “Нова Зоря” мала марку органу, що близький до гетьманського табору. Такий стан був нестерпний для Липинського: він хотів перешкодити тому, щоб новозорянська група (Томашівський і Назарук) могла підшиватися під гетьманську ідею. Для цього він у липні 1929 надіслав львівському щоденникові “Діло” велику статтю, в формі листа до редакції, п. з. ““Нова Зоря” і ідеологія гетьманців”[309]. Стаття була спрямована проти Томашівського, якого Липинський назвав “фактичним політичним керівником “Нової Зорі”. Проте посередньо був це теж удар по Назарукові.
Метою статті було довести, що між гетьманською ідеологією, репрезентованою Липинським, і поглядами Томашівського “лежить прірва”. Гетьманська ідеологія вчить, що для державного відродження України необхідний ідеалістичний порив, а Томашівський у “Новій Зорі” осмішує ідеалізм. Томашівський уважає, що мірилом вартости суспільних ідей є “користь і задоволення”, - що означає насаджування опортунізму і пристосуванства. В основі гетьманської ідеології лежить культ національних героїв, а Томашівський принижує великі постаті української історії (Хмельницького, Мазепу, Орлика), бо вони, мовляв, були невдачниками.
