Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

“...в Кракові галицький історик Стефан Томашівський занявся Липинським, впровадив його в науку історії, навчив його читати історичні документи, заохотив до праці і точно обговорював з ним різні історичні питання, про котрі Липинський писав. Такий зв’язок між Томашівським і Липинським тривав довгі літа. Ще потому у Відні і Берліні автор сих стрічок бував присутній при таких розмовах”[288].

Можливо, що Назарук тут перебільшує вплив Томашівського на Липинського, але нема причин сумніватися в факті їхньої довголітньої інтелектуальної близькости. В українській історіографії Липинський і Томашівський стоять поруч себе, як два основоположники “державницької школи”[289]. Основною науковою спеціяльністю Томашівського була українська медієвістика й церковна історія, тоді як Липинський займався історією XVII століття. Таким чином їх наукові інтереси себе взаємно доповняли.

Під час Визвольних Змагань Томашівський перебував на дипломатичній службі ЗУНР. За своїми політичними переконаннями він був консерватист. Він не став членом УСХД, але в гетьманських колах його вважали своєю людиною. Він співпрацював у збірниках “Хліборобської України”, що їх редагував Липинський[290]. Можна вважати, що в тому часі, себто на початку 1920-их рр., особисті стосунки між Томашівським і Липинським були дружні.

Томашівський був визначним істориком і талановитим публіцистом, але як людина та громадський діяч він був суперечливою постаттю. Плямою на його репутації були нефортунні виступи проти власного колишнього учителя, Михайла Грушевського, що їх сам Томашівський пізніше оцінював, як свої faux pas[291]. За ним ходила слава інтриґана та кар’єриста; так принаймні висловлювався про нього у своїх листах до Липинського проф. Дмитро Дорошенко[292]. У цьому було чимало перебільшень, проте до витворення такої некорисної опінії причинився таки він сам, Томашівський - своїм тяжким, мізантропічним характером. Недаремно навіть Назарук нарікав на його “нервозність”, “депресії” та “хворобливу дразливість, гризливість та гостроту”[293].

Не знаємо точного часу, ані причин, коли й чому Липинський змінив своє відношення до Томашівського з приязного на вороже. В 1925-26 рр. Томашівський редагував у Львові журнал “Політика”. Липинський спочатку обіцяв свою співпрацю, але пізніше критикував “Політику” за “брак виразної ідеї” та нахил до “примітивного реалізму”[294]. Перелім у ставленні Липинського до Томашівського наступив б. 1927 року та, можливо, це сталося у зв’язку з справами Українського Наукового Інституту у Берліні. З того часу Липинський зненавидів Томашівського й характеризував його так:

“Цього пана я вважаю за найбільше деструктивну креатуру серед всіх українських інтеліґентів, яких я в свому життю зустрічав, а зустрічав їх дуже багато і на жаль більшість не була найвищої громадсько-творчої якости”[295].

Ставши редактором “Нової Зорі”, Назарук негайно запросив до співпраці Томашівського. З цього приводу він дістав від Липинського таку пересторогу:

“Коли не потрафите поставити пр.[офесора] Т-го на відповідне місце, то він своєю жовчею в самім короткім часі знищить “Н.З.”, так як понищив всі видавані ним і редаґовані дотепер часописи”[296].

Давніше, за американських часів, Назарук був би напевне підпорядкувався такій виразній директиві свого ментора. Але тепер він її злегковажив. Щобільше, 25 лютого 1928 р. він заключив з Томашівським формальну умову, згідно з якою той зобов’язався за постійну платню доставляти до газети щотижнево по одній статті та одному політичному оглядові[297]. Таким чином, Томашівський став чільним публіцистом “Нової Зорі”.

Томашівський був талановитий і плідний публіцист; він мав легке перо, вмів писати коротко й ясно, а при цьому дотримувався реченців. Знання чужих мов давало йому змогу користуватися світовою пресою й літературою. Він мав ерудицію і науковий авторитет, але не був типом кабінетного ученого: мав широкі інтелектуальні зацікавлення та чуйно реагував на поточні події. Назарук, зі своїм великим журналістичним досвідом, умів оцінити вартість такого співробітника та бажав скріпити ним редакцію “Нової Зорі”[298]. Теж світоглядово Томашівський був йому близький.

Очевидно, Томашівський не був оригінальним, систематичним політичним мислителем, таким як був Липинський. Сам Назарук признавав, що з нього добрий аналітик, але не синтетик[299]. Проте два ідейні комплекси сильно позначувалися в історико-політичних поглядах Томашівського: віра в історичне покликання Галичини, як “П’ємонту” України, та переконання, що Унія, - українське католицтво, - як синтеза східніх і західніх релігійно-культурних традицій, являє собою єдину справді національну українську Церкву[300]. Оба ці пункти вповні відповідали поглядам Назарука, - який прийшов до них самостійно, - і вони робили його та Томашівського однодумцями.

Назарук бажав співпрацювати з Томашівським, зберігаючи свій старий зв’язок з Липинським. Однак для Липинського така ситуація була несприйнятлива. Він не міг стерпіти, щоб в органі, що мав марку гетьманофільського та що його редаґував його колишній вірний учень, головним ідеологом був “каналія” і “хрунь” - Стефан Томашівський. Статті Томашівського в “Новій Зорі” Липинський характеризував, як “хитро, по гадючому звернені проти нас [гетьманців] і писані в рабськім, у відношенні до Польщі, тоні”[301]. При цьому Липинський приписував Томашівському негідні, користолюбиві мотиви: жадобу помсти на гетьманцях за неодержання посади в берлінському Українському Науковому Інституті та бажання промостити собі дорогу до професорської катедри на котромусь польському університеті. При такому ставленні Липинського до Томашівського, - незалежно від того чи воно було оправдане, чи подиктоване озлобленням, - Назарук був фактично поставлений перед альтернативою: або Липинський, або Томашівський. Назарук не хотів пожертвувати Томашівським і це робило неминучим його розрив з Липинським.

Передчуваючи близький конфлікт і бажаючи йому запобігти, Липинський написав Назарукові під кінець лютого 1928 р. довгого листа, в якому просив його “не брати дослівно висказів, сказаних в іритації” і перепрошував за свій “крик” у попередніх листах. Основна частина листа - притча про “Дон Кіхота й Санчо Пансу в Україні”, яку ми обговорили вище. Лист Липинського написаний з глибоким болем та в сердечному тоні. Назарука називає він одним з-поміж своїх учнів, який “найщиріше і найбільше в початках вірив” йому. Але у своїх практичних висновках лист зводився до вимоги, щоб Назарук відмовився від думки, що в питаннях української політики й гетьманського руху він “краще знає”, ніж Липинський, “що робити”. Іншими словами, за передумову згоди Липинський уважав підкорення Назарука під свою волю. Мабуть відчуваючи безвиглядність порозуміння на такій основі, Липинський цього листа Назарукові не вислав[302].

Саме в тому часі стався випадок, який послужив за краплину, що від неї перелилася