Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко
– Ох, горе мені, горе! Був він мені як батько, був він мені як старший брат, був він мені як дорогий молодший брат.
Інші пастухи не звертали на нього уваги.
Ґероґли підійшов до Алі-Різи і сказав:
– Синку, не побивайся так. Сльозами-причитаннями твого господаря не повернути. Продай мені кращу пару овець.
– А чи правда, старий, що ти був другом мого хазяїна?
– Ми були з ним дуже близькими друзями, водою не розлити.
– Тоді не потрібні мені твої гроші. На згадку про мого господаря я й задарма віддам тобі овець.
І Алі-Різа дав йому одне ягня.
– Синку, нагодуй уже мене, а мої попутники хай хоч потраву їдять!
Вони швидко зарізали ягня, зварили м'ясо і всілися за їжею.
Ґероґли був голодний. М'ясо яхна – від жирного баранця – Ґероґли брав руками і ковтав, ледве встигаючи піднести шматки до рота.
Почали перешіптуватись пастухи: «Дивіться, як він їсть, – точно як Ґероґли…»
Один пастух підійшов ближче і запитав:
– Слухай, шановний, а ти часом не Ґероґли?
– Йди геть! Звідки взятися Ґероґли, якщо він давно мертвий. Постеліть-но мені бурку в тіні юрти. Подрімаю я годинку. Якщо повз вас проходитиме караван, ви мене розбудіть, щоб я не відстав…
Пастухи постелили йому бурку. Втомлений Ґероґли швидко заснув. А Алі-Різа задумався: «А може і дійсно, це мій господар?»
Ґероґли міг змінювати свою подобу замовляннями, але на спині у нього був слід п'ятірні,[71] і цей слід ніколи не зникав. Алі-Різа тихенько підійшов, підняв сорочку Ґероґли і побачив слід п'ятірні. Від радощів він почав стрибати і плескати в долоні, волаючи: «Агов, це мій господар! Він мій брат!..» Ґероґли прокинувся від його криків. Пастухи почали обіймати Ґероґли: «Мій володарю! Я дав обітницю принести у жертву дванадцять овець на честь твоїх дванадцяти кісток…[72]», «я дав обітницю пожертвувати двадцятьма…», «я тридцять…», «я сорок…».
– Слухайте, пастухи! Хай ваші вівці залишаться з вами. Он за тією горою пасеться Ґир-ат. Йдіть, приведіть його!
Пастухи привели Ґир-ата і, перебиваючи один одного, кричали: «Я повезу до фортеці радісну звістку», «Ні, я», «Я, я повезу!..»
– Робіть свою справу, пасіть овець!
Повідомити про своє повернення Ґероґли доручив пастуху Алі-Різі:
– Їдь-но ти, синку!
Алі-Різа миттю сів на свого віслюка, витягнув з-за пояса ніж і, підколюючи віслюка, підганяв його. До фортеці ще було п'ять з половиною переходів. Але Алі-Різа вже звідти почав кричати: «Союнджі! Союнджі![73]».
На шляху його були піски, втомлений віслюк не міг іти далі і зупинився. Алі-Різа кинув віслюка і побіг. Ось вже видніється фортеця. А на конюшині пасеться кінь – його щойно випрягли із гарби. Алі-Різа скочив на коня і щодуху помчав через поля, засіяні пшеницею, джугарою, через бахчі з динями. На шляху не помітив глибоку яму з білою глиною і впав у неї разом з конем. Якось виліз, якось витягнув коня і знову поскакав, схожий на потішного, з гиканням і криком.
…Про кого тепер піде мова? Про тих, хто залишився у фортеці – сорок джигітів, про Овеза і Агаюнус.
Овез щодня заходив до Агаюнус – і три, і чотири рази – і розмовляв з нею. Якось повертався він до мейхани від Агаюнус. Там стояв такий гамір, неначе ділили сиром'ятну шкіру. Овез не зайшов, а залишився на вулиці і слухав.
– Ти чув? – запитав один джигіт.
– Ми всі вже давно чули… – відповів другий.
Словом, всі сорок джигітів говорили в один голос: «Ґероґли помер, більше не повернеться…» Не припало до душі почуте Овезом, повернув він назад і пішов до Агаюнус.
– Милий Овезе, чому ти так скоро повернувся?
– Агаюнус-апа! Сорок джигітів плетуть нісенітницю. Мені це не до душі, ось я і прийшов…
– Милий Овезе! Сорок джигітів можуть і говорити погано і натворити чорних справ, якщо господар твій ще довго не повернеться. Не ходи більше до них. Замкнемо ворота внутрішньої фортеці, а ти залишайся у мене.
Так і вчинив Овез, а джигіти самі підійшли до воріт, побачили, що вони зачинені і
