Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

Агаюнус, Овез і Ґюль-Ширін вийшли до зовнішніх воріт і дивилися на дорогу. Вони чекали, що Ґероґли поверне до них, привітається, обійме їх. Та де там! Ґероґли не тільки не повернув, не привітався, ба навіть відвернувся від них, не глянув жодного разу в їхній бік, а направився разом з джигітами до мейхани.

– Що трапилося з моїм господарем? – дивувалася Ґюль-Ширін.

– Мила Ґюль-Ширін! Я зрозуміла, що з ним відбувається. Цей ниций Косе мабуть обмовив мене і Овеза, – відповіла Агаюнус. Тільки вона промовила, як Овез залився сльозами.

– Овезе, дорогий мій! Не сумуй. Нехай він іде з ними, нехай вип'є чаю, покурить кальян. Нехай охолоне його гнів, пройде образа. Потім ми і скажемо своє слово. Ми все йому пояснимо.

Як спішився Ґероґли і зайшов до мейхани, так охопив його гнів. Ще не закипів чайник, а він наказав налити чаю. Не встиг ще згаснути вогонь у кальяні, як він наказав знову приготувати собі кальян.

…Про кого тепер піде мова? Про Агаюнус.

Вона повернулася на жіночу половину, зняла святковий одяг, одягла стару сукню, розпустила волосся, взяла за руку Овеза і Ґюль-Ширін і повела їх до мейхани. Та не зайшла вона, а з гордим виглядом стала біля порога.

Ґероґли косо глянув на них і побачив, що всі троє плачуть – сльози струмком по щоках течуть. Агаюнус, тримаючи Ґюль-Ширін і Овеза за руки, звернулася до Ґероґли з піснею.

Милий мій, хан Чандибіля, Ґероґли, Хіба твоє дитя не моє дитя? У гіркій розлуці страждаю я цілий рік, Хіба твоє дитя не моє дитя? Довгий рік минув – нещасливе моє життя, Довго я плачу – осліпли очі мої від сліз, Овез говорить мені «мати», мені він як син рідний, Хіба твоє дитя не моє дитя? Словам підлого боягуза не вір, Ґероґли! Удатному джигіту службу свою послужи. Не було б Овеза, зруйнували б твою країну. Хіба твоє дитя не моє дитя? Підлість вчинили сорок ігідів твоїх. Мовлячи «мій батько», Овез країну твою зберіг, Свій обов'язок виконав він, хліб-сіль виправдав, Хіба твоє дитя не моє дитя? Не дійшли до бога молитви мої, Стогонами і плачем змучене серце моє, Це нещасна Агаюнус говорить: Хіба твоє дитя не моє дитя?

Закаспійська область

…Проспівала вона і всі троє пішли. Ґероґли подумав, дивлячись їм услід: «Цей пройдисвіт Косе, мабуть, примусив воду вгору текти».

Підійшов до вогнища, покурив, та джигітам кальян не дав, сам вибив вогонь, оббив поли халата і вийшов із мейхани.

Коли Ґероґли пішов, джигіти заговорили:

– Ну ось, Косе! Порадієш тепер сам із себе!

– А в чому річ?

– Ти що – не розумієш, що тепер буде? Адже Ґероґли прийде до них, Агаюнус і Овез будуть сидіти і плакати, а сестра його Ґюль-Ширін розповість йому, як все було насправді. Він повернеться сюди і всіх нас порубає своєю шаблею!

– Ми тоді хотіли тікати, а ти нас відмовив…

– Не турбуйтеся, джигіти! – заспокоював їх Косе.

– Не турбуватися? Ти сподіваєшся залишитися живим?

Тут і на Косе напав страх. Він задумався.