Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко

пом'янув свого покровителя, Лева божого, і двічі вдарив коня нагайкою. Звився Ґир-ат до неба, перелетів стіну фортечну. А за нею був рів завширшки у п'ятнадцять гезів. Перелетів він і рів, і опустився в п'яти гезах за ним, розметавши копитами каміння. І ось уже Ґероґли далеко – летить на Ґир-аті, помахуючи нагайкою…

…Про кого тепер піде мова? Про падишаха.

Була у падишаха драбина у сорок перекладин. Приставив він її до стіни фортеці, піднявся на дах палацу і закричав:

– Суніт Ґероґли забрав свого коня. Охоронці, нукери, доженіть їх, схопіть їх, зловіть їх.

Зібрав він усіх своїх вершників у фортеці, розіслав накази у всі кінці країни: «Нехай з'являться сюди всі воєначальники з усіма своїми гарматами і арсеналами!»

Шість курдів раніше за всіх помчали в погоню за Ґероґли, кажучи про себе: «А що, як нам поталанить – уб'ємо Ґероґли і заслужимо нагороду!»

Почали вони наздоганяти Ґероґли. Побачив він їх і притримав коня. Вони наблизилися на відстань, звідки було голос чутно і зупинилися.

– Ну, джигіти! Що ж ви зволікаєте? Коли приїхали воювати – давайте повоюємо! Та якщо ви не рухаєтесь, я сам під'їду до вас! – закричав Ґероґли і торкнув коня. Але вершники повернули коней і припустили до фортеці. А Ґероґли мовив: – Не переслідуйте того, хто біжить, – і попрямував далі.

Повернувшись до фортеці, курди кричали:

– Тасгире, падишахе! Він женеться за нами, він ось-ось з'явиться тут!

Шах поспіхом зібрав усіх вершників і кинувся наздоганяти Ґероґли.

Вранці Ґероґли помітив вдалині за своєю спиною стовп пилу і зупинив коня на верхів'ї гори.

Падишах їхав попереду, та під'їхати ближче остерігався, зупинився на такій відстані, щоб чутно було голос.

– Гей, суніте Ґероґли, – закричав він. – Ти сміливий джигіт! Пожалій свою душу! Хоч тисячу їх май, ні одна твоя душа не спасеться! Прив'яжи коня до дерева, залиш захоплені речі, а сам забирайся геть живий-здоровий. Ми тебе не чіпатимемо!

– Ти, видно, розгубив увесь свій розум, падишахе! Ще не народилася та людина, яка захотіла б прив'язати коня і віддати здобич! – відповів Ґероґли, кинув повід на луку сідла, взяв до рук саз і заспівав, звертаючись до падишаха:

Хто любить ратну справу і шабель дзвін, Той сміливо на поле бою виходить нехай. Хто готовий за віру душу свою і життя Віддати, на поле бою виходить нехай. Я прийшов несподівано, неначе сон, Слово боягуза – ганьба, слово боягуза – абищо, Той, хто люто, як дикий тур, Б'ється, на поле бою виходить нехай. Я повішу тебе на шибениці, падишах, Тіло твоє собакам віддам терзати, П'ятнадцять воїнів твоїх – не варті мене, Хто хоче, на поле бою виходить нехай. На своєму могутньому коні я вийшов на бій, Мене не обманеш, я знаю, хто друг, хто ворог, «Я помер, коли я народився», – хто так Говорить – на поле бою виходить нехай. На своєму скакуні Ґир-аті сидить Ґероґли, Я можу завжди честь свою захистити, Хто свою удатну голову готовий Втратити – на поле бою виходить нехай.

Доспівав Ґероґли пісню, поскакав за гору, і з тилу вдарив по війську – бив, рубав, колов…

Кинувся навтіки падишах. Ось вже Ґероґли дотягнувся пікою до його спини, та згадав настанову свого покровителя: «Не переслідуй того, хто втікає!»

Ґероґли зупинив коня, почав себе оглядати. Велике було військо. Не можна було подолати його, залишаючись неушкодженим. Сам Ґероґли отримав вісімнадцять