Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко
У Алі-Різи була наречена, чесна дівчина, яка разом з ним потрапила в полон. Агаюнус тримала її при собі служницею.
– Худоба, багатство твої мені ні до чого, віддай мені мою наречену, і довіку я буду вдячний!
– Гей, Алі-Різа! Я хотіла щедро віддячити тобі, та не задалося. Все ж – не поспішай.
Повернеться твій господар, він і влаштує тобі весілля, поєднає тебе з нареченою. Йди, я дарую тобі її!
Засміявся пастух так весело, що чутно було по всій вулиці. Він був щасливий.
…Про кого тепер піде мова? Про сорок джигітів.
Почали вони радитися між собою:
– Як бути? Якщо будемо сидіти, потягуючи кальян, нічого не придумаємо…
– Що вирішили робити, джигіти? – запитав Косе.
– Питаєш, що ми вирішили робити, Косе? Розбіжімося у різні боки. Пройде час, у Ґероґли охолоне гнів, забудеться образа – і ми повернемося до нього. А якщо не вийде так, кожен стане жити, як зможе.
– Джигіти! Це не вихід. А що як Ґероґли розгнівається та й покінчить з нами по одному?
– Що ж робити, Косе?
– Прислухайтесь до моєї поради, миттю сідлайте коней! Поїдемо і першими зустрінемо легковірного зангара.
– Ти хочеш, щоб він перебив нас у полі…
– Я обіцяю – ви залишитеся живими.
– Хоч би не померти, а вже його палицю та лайку ми витримаємо! – відповіли джигіти і вирушили назустріч Ґероґли.
– Джигіти! Ви повинні їхати повільно, опустивши голови, з блідими обличчями. І нехай ніхто, окрім мене, не каже й слова! – наставляв їх Косе.
Тим часом Ґероґли наближався до фортеці. Раптом побачив він своїх джигітів. Неспокійно стало у нього на душі. «Щось невеселі їдуть зангари. Чи не сталося чого бува у фортеці, у країні?»
Він очікував, що зустрінуть його джигітовкою, стрільбою, забавами. А вийшло інакше – під'їхали вони до Ґероґли на відстань, щоб можна було розмовляти з ним, посходили з коней, склали руки на грудях і привітали його. Потім знову посідали на коней і поїхали з ним разом. Ґероґли оглянув їх – сорок джигітів тут, а Овеза серед них немає.
– Гей, Косе, а де ж Овез?
– Овез живий-здоровий, Ґероґли.
– А як Агаюнус, Ґюль-Ширін – чи живі вони?
– Поїхали, поїхали, я все розповім! – сказав Косе. Його налякала зупинка Ґероґли.
Ґероґли пришпорив коня. Косе їхав поруч.
– Ти знаєш, Ґероґли, скільки мудрих прислів'їв залишили нам люди з давнини. Знаєш, кажуть: «Не тримай у своєму домі підозрілих людей», ти тримаєш у себе Овеза як хлопчика на побігеньках, а ми дізналися, що він на жіночій половині тішиться з Агаюнус…
– Ти не брешеш часом, Косе?
– А невже я коли-небудь брехав тобі раніше, хіба обманював?
Ґероґли тричі ударив себе по стегну: «Ну, і навіщо я повернувся з Нішапура!..»
Він всю дорогу примовляв: «Мій Овез, моя Агаюнус, моя Ґюль-Ширін…» А тепер, після слів Косе, він страждав усім тілом, страждав душею і серцем. Та якщо він вже приїхав, не їхати ж йому назад? І Ґероґли продовжував шлях, прямуючи до фортеці.
А Косе їхав поруч, роздумуючи про себе: «Нелегка ця справа. Та вже якось буде…»
…Про кого тепер піде мова?
Текінці
– Живі й здорові.
– Ну, якщо вони живі і ви живі-здорові, то нехай вогонь проковтне всі скарби світу – це буде жертва подяки. Але що ж тоді трапилося у вас, Косе?
– Нічого, Ґероґли. Краще поїдемо мовчки.
– Еге, Косе, ти щось приховуєш від мене?
– Ти зрозумів, що я щось приховую?
– Ну, звичайно, зрозумів.
– А зрозумівши, навіщо розпитуєш? Ось приїдеш і сам дізнаєшся…
– Про що я дізнаюся, коли приїду? Ну ж бо, говори, зангаре!
– Ґероґли, якщо ти пробачиш нам гріхи і не проллєш нашу кров, тоді ми розкажемо тобі, а інакше нізащо не розкажемо!
– Все вам прощаю, прощаю і гріх, і вину, якщо ви в чому винуваті.
– Тоді я підкоряюся. Поїхали! Приїдемо – про все сам дізнаєшся…
– Про що я дізнаюся, коли приїдемо? – запитав Ґероґли і, натягнувши повід, зупинив коня.
