Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану - Олексій Анатолійович Кононенко
Закінчив він пісню, попрощався з пастухом і продовжив свій шлях. Так їхав він декілька днів.
Була на батьківщині Ґероґли гора, світла, висока гора, називали її Уч-Юзлік. Рано-вранці він побачив цю гору і зрадів їй, неначе зустрів земляка, і заспівав пісню.
Якщо хоче Аллах, здоровими будемо ми, Вітаю вас, мої зорі – вершини гір. «Карагулак» грає в диких степах. Жорстока моя боротьба, вершини гір. З Бали-беком бився я на мечах, Червону кров проливав на білий сніг. Я роздавав срібло з мого щита, Охоронці таємниць моїх, вершини гір! На скакунах арабських я за день пролітав, Скільки простий вершник проходить за п'ять. Золоту фортецю в пустелі я спорудив, Золото моє, срібло – вершини гір! Ґероґли говорить – прийшов я у цей світ, Я в цю обитель праху, обманний світ,[69] Я помер тоді, коли мати мене народила, О мій Ґир-ат, друзі – вершини гір!Знову вирушив Ґероґли в дорогу. Їхав, їхав і доїхав до ріки Араз. Ударив нагайкою Ґир-ата, і кінь перелетів через неї, ставши у п'ятнадцяти гезах від берега, роздробивши копитами каміння.
«О всевишній, покровителю мій, як же я тоді добрався до Нішапура? Недарма кажуть, що на долю відважного джигіта випадають такі випробування, що треба бути нером, щоб їх знести», – думав Ґероґли.
Попереду показалися його отари.
«Залишу я Ґир-ата пастися, зміню свою зовнішність заклинаннями і піду до пастухів. Так я дізнаюся, хто мені відданий, а хто ні, що кажуть у моїй країні, про все дізнаюся», – вирішив Ґероґли.
Так і вчинив – пустив Ґир-ата пастися на лузі, змінив свою подобу і пішов до пастухів.
«Що це за мандрівник?» – здивувалися пастухи і побігли йому назустріч. Ґероґли вони не впізнали.
– Слухай, старий, що робиш ти тут? Чи не злодій ти?
– Ні, пастухи, я не злодій, я торговець. Скоро тут пройде наш караван. А я випередив його. Я купив би у вас овець, якщо продасте.
– Без господаря ми овець не продамо.
– А чиї ці вівці?
– Бека Ґероґли.
– Он воно що! Якщо це і справді вівці Ґероґли, я отримав би від нього трьох-чотирьох у подарунок, – адже ми з ним великі друзі.
– Що ж, можливо ти і отримав би, але зараз його немає у фортеці.
– А де ж він?
– Одна стара з Нішапура вкрала у нього коня. Ось він і відправився за нею слідом, одягнувшись каландаром. Здається, вже рік минув, а його все ще немає.
– Ми чули про це. Виходить, це правда.
– А що чув ти, старий?
– Неначе коня його вкрала стара, а сам він в одязі каландара пішов за нею слідом; та коли дістався Нішапура, там його впізнали і вбили, а тіло кинули у рів.
– Он то як! Що ж, помер, так помер, – сказали пастухи, ані трохи не сумуючи, підкидаючи догори свої палиці.
Був серед них один пастух
