Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

“Книжка Донцова - се sui generis неґатив фотографічний Вашого способу писання й навіть деякі контури його пізнати. (...) Не будь предмету, нема тіні. І Донцов проти демократії! (...) Думаю, що його книжка зробить нам прислугу своєю негативною частиною”[220].

Услід за цим, Назарук передрукував у газеті “Америка” деякі фрагменти з “Націоналізму”. У редакційній примітці зазначив, що не погоджується з висновками автора, одначе висловив кілька похвальних слів на його адресу[221].

Реакція Липинського прийшла швидко та в дуже гострій формі Крок Назарука він скваліфікував, як нельояльність, як “брання товариша на спис ззаду”, та загрозив зірванням відносин, якщо Назарук надалі буде “вихваляти” Донцова. Бо Донцов “ворог Гетьманства і нашої ідеї”, ворог гірший, ніж Лука Мишуґа та інші, що з ними Назарук у тому часі точив журналістичні бої[222].

Сувора догана Липинського, а ще більше її тон, вразили Назарука. Його відповідь Липинському була зручна та достойна. Назарук визнав, що зробив промах, “ляпсус”, але ствердив, що нельояльність до гетьманської ідеї й особи Липинського йому “і не снилася”. Помилку зроблено не зі злої волі, але через перевантаження працею, що не залишає вільної хвилини для застанови. Він сам готовий прийняти від Липинського всяку критику, але якщо Липинський буде так образливо реагувати на мимовільні ляпсуси інших людей, цим може порозганяти навіть відданих співробітників[223].

Дискусія між Липинським і Назаруком на тему Донцова відновилася кілька місяців пізніше. Очевидно, бажаючи направити попередню помилку, Назарук у 1927 році, вже напередодні свого виїзду з Америки, написав велику полемічну статтю проти Донцова, п. з. “Націоналізм Донцова й інші мишуґізми”. Стаття появилася в чікаґській “Січі” та у львівському гетьманофільському журналі “Поступ”[224].

Однак цей полемічний виступ не сподобався Липинському і він з цього приводу дав Назарукові низку критичних зауважень, хоч цим разом витриманих у дружньому тоні. На думку Липинського, Донцов це “хам”, що полемізувати з ним - недоцільно; щоб себе охоронити від його напастей, “треба йому раз дати, і то якнайсильніше, - вибачте, - по морді. Це я і зробив”. (Тут Липинський натякав на відому свою характеристику “Митьки Щелкопйорова”, себто Дмитра Донцова, у “Вступному слові” до “Листів до братів-хліборо-бів”). Вступивши тепер у полеміку з Донцовим, Назарук ослабив політичний ефект удару Липинського. До того ж полеміка Назарука - неречева. Порівнювати вчення Донцова з філософією Канта, як це робить Назарук, значить підносити його престиж в очах української публіки. “І знов тут, при Вашій найліпшій волі і Вашім великім таланті, Ваш неудержимий темперамент і звичка писати зразу на чисто, зробили велику шкоду нашій справі”[225].

Читаючи працю Назарука тепер, з перспективи часу не можна не визнати слушности критичних зауваг Липинського. Неприємне враження справляє вже сам тон праці Назарука, що межує з демагогією, хоч своїх опонентів, Донцова та Луку Мишуґу, Назарук обвинувачував якраз у демагогії. Наприклад, пародіюючи прізвище Миiуґи, Назарук придумав термін “мишуґізм”, що ним щедро користувався у своїй праці, до її заголовка включно. (В жидівській мові слово “мишуґе” значить “несповна розуму”, “божевільний”). У пізнішому на сім років львівському книжковому виданні “Націоналізм Донцова й інших мишуґізмів” Назарук, мабуть сам відчуваючи непристойність таких полемічних прийомів, виправдував їх тим, що праця постала у специфічних американських умовинах, де, мовляв, “тон полеміста мусить бути гостріший і більш популярний”[226].

Назарук переплутав дві зовсім далекі справи: принципову критику ідеології Донцова із злободенною полемікою проти д-ра Луки Мишуґи. Мишуґа, в минулому представник уряду ЗУНР у Сполучених Штатах, пізніше очолив редакцію єдиного українсько-американського щоденника, “Свобода”. На сторінках “Свободи” Мишуґа провадив кампанію проти єпископа Константина Богачевського, якого дорадником та публіцистичним оборонцем у 1926-27 роках був Назарук. Назарук підозрівав Мищуґу в тому, що він хоче довести до розколу серед американських українців-католиків та до створення автокефальної церкви, на подобу тої, що виникла в Канаді. Не входячи в суть тодішніх церковно-релігійних конфліктів серед американських українців, доводиться ствердити, що Донцов не мав до цієї справи ніякого відношення. Донцов і Мишуґа були взагалі діячами різного типу й формату, що їх не годилося ставити на одну дошку. Мишуґа був визначною постаттю в історії американської України, але на ролю політичного ідеолога він не претендував. Про нього не згадає історія української політичної думки, тоді коли вона напевне не обмине Донцова, - незалежно від того, як оцінювати його ідеї.

Виводити “вольовий націоналізм” Донцова, як це робить Назарук, із філософської системи Іммануїла Канта на тій основі, що Кант, подібно як його уявний послідовник Донцов, був “суб’єктивіст” - це непорозуміння. Донцов міг принагідно цитувати Канта, як і багатьох інших мислителів та письменників, що з ними на ділі не мав нічого спільного. (На “цитатоманію” Донцова та його несумлінність у використовуванні чужих думок звертали увагу всі його критики, в тому числі теж Назарук.) Донцов не був філософом, лише політичним публіцистом і літературним критиком. Проте, якщо шукати його філософських коренів, то знайдемо їх у волюнтаристичних, ірраціоналістичних та віталістичних напрямках європейської думки кінця XIX-початку XX століття. Кант тут ні при чому. Зневажливі висловлювання Назарука про таких мислителів, як Кант і Геґель, тільки засвідчують про відсутність у нього філософської освіти.

Отже в багатому публіцистичному доробку Назарука “Націоналізм Донцова”, безперечно, одна з менше успішних позицій. Це, мабуть, спричинене тим, що сила його таланту взагалі не лежала в теоретичних виводах та аналізі ідей, але радше в описах-репортажах та обговорюванні конкретних політичних ситуацій. Проте, не зважаючи на свої недоліки, згадана праця займає важливе місце в ідейно-політичному розвитку свого автора. В ній Назарук уперше виступив прилюдно проти українського “охлократичного” націоналізму, що народжувався в 1920-их рр. та що його ідейне обличчя формував своїми писаннями Дмитро Донцов. Як було згадано, Назарук спочатку схилявся до концепції диктатури та й до самого Донцова ставився не без певної симпатії. Але у своїй полемічній праці з 1927 року Назарук заявив, що донцовський націоналізм, - якщо в українському народі прийметься його пропаґанда, - “поробить людей звірами” та принесе внутрішні роздори, руїну і смерть[227]. І цій настанові Назарук залишився вірний до кінця. Від моменту свого повороту до краю до вибуху Другої світової війни дванадцять років пізніше, він належав на Західньо-Українських Землях до найбільш послідовних і безкомпромісових ідейних противників “донцовщини” та націоналістичного руху. На сторінках газети “Нова Зоря” він теж не раз критично висловлювався про націонал-соціялістичний режим у Німеччині. Нема сумніву, що неґативне відношення до українського й неукраїнського “охлократичного”