Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький

Відповідь Назарука на обширного листа Липинського, в якому той виложив свою концепцію українського монархізму, звучала так:

“Прийшов Ваш дуже змістовний лист з 16.I.1925. Колись (як його випечатають) уважатимуть мене ідіотом, що я досі не зрозумів Вашої теорії як слід. (...) Та - щойно по Вашім останнім листі зачинаю ясніше розуміти Вас. Та все таки остає в мене одна неясність, яку прошу вияснити, бо не розумію. Приклад: єсть уже Гетьманська Україна і єсть Уряд, настановлений Гетьманом; приходить до конфлікту в поглядах між Гетьманом і Урядом; за урядом стоїть представництво станово-клясове в переважаючій більшості, quid iuris? Що наступає правно? Чи Гетьман має право розв’язати представництво й уряд та покликати нове представництво й новий уряд? Чи може правно опертися на меншості представництва і з нього покликати уряд? Коли се може зробити? Як довго може покликати нові представництва й уряди, коли вони уперто стоять на тім, на чім стояв перший в хвилі вибуху конфлікту? Приймім (для комплікації), що Гетьман має рацію. Хто укладав закони, яким підлягає й Гетьман? Чи се не ослабить його поваги, коли про закони рішатиме представництво? (...) Волю, - по своїй страшенно прикрій практиці, - навіть зле рішення одного, ніж розвал, неминучий при віддачі права рішання мультитудинаризмові в якійнебудь формі...”[211].

На ці Назарукові сумніви Липинський відповів коротко:

“Щодо можливих конфліктів між Верховною Владою і Представництвом, то щодо минувшини масу повчальних прикладів можете знайти в історії Англії. Що ж до будуччини, то, думаю, розмови на цю тему безцільні”[212].

Посилання Липинського на англійський “модель” багатомовне. Воно свідчить, що, згідно з його концепцією, роля гетьмана-монарха в майбутній Українській Державі мала бути суто символічна й репрезентативна, з максимальним обмеженням його реальної влади. При цьому, однак, постає враження, що Липинський у даній справі свідомо не хотів ставити крапки над “і”; тому він арбітрарно обірвав дальшу дискусію, проголосивши її “безцільною”. А втім питання, що його поставив Назарук, зовсім не було марним, але, навпаки, дуже істотним. Як політичний мислитель, Назарук ніяк не міг рівнятися з Липинським. Але інтуїція досвідченого практичного політика наштовхнула його на слабке місце в теоретичній конструкції Липинського. Цим слабким місцем було питання щодо фактичного носія влади в майбутній гетьманській Україні та сучасному гетьманському русі. Думання Липинського в цій справі було суперечливе. З одного боку, він хотів гетьмана й династію (конкретно, особу Павла Скоропадського й рід Скоропадських) оточити авреолею, так щоб громадянство навчилося бачити в гетьмані живий символ української державної ідеї та найвищий політичний авторитет нації. Тому він не раз говорив про потребу “послуху” гетьманові З другого боку, концепція “клясократичної, законом обмеженої” монархії вимагала звільнення гетьмана від відповідальности, себто його відсунення від практичних політичних рішень. Липинський, мабуть, розраховував на те, що дилему вдасться обійти, й тому ухилявся від дискусії над нею. Він певне надіявся, що міцна гетьманська організація, ідеологічно й політично очолена ним самим, зуміє контролювати гетьмана та керувати його кроками, рівночасно скріплюючи його морально-політичний авторитет назовні. Ці сподівання розбилися з моментом, коли Павло Скоропадський забажав узяти фактичне керівництво гетьманського руху у власні руки й коли на цьому тлі постав конфлікт між ним і Липинським. Назарук, очевидно, не передбачав цієї можливости, коли він у 1924-25 рр. листовно обмінювався з Липинським думками про устроєві проблеми українського монархізму. Тим більше заслуговує на признання його проникливість, що її він виявив у даній справі.

СПІР ЗА ДРАГОМАНОВА

Розходження між Назаруком і Липинським виникали теж на ґрунті різного ставлення до репрезентативних постатей “лівого” напряму в українській політичній думці. Назарук закликав Липинського до безоглядної боротьби проти корифеїв української демократії, перш за все Драгоманова і Франка, яких він уважав за духових спричинників упадку української державности та предтеч більшовизму:

“Все те [комунізуючі тенденції серед канадських і американських українців] - вислід і овоч нашої драгоманівщини, франківщини і павликівщини. Коли дивлюся на їх “пресу”, то просто не можу з дива вийти, як може проф. Томашівський кликати в “Політиці” емфатично: “Назад до Драгоманова!” Та ж від того Драгоманова власне дійшли ми до таких овочів”[213].

Крім цього, Назарук покликався на арґумент практичного порядку: на те, щоб у свідомості загалу закріпити нові авторитети, що їх проповідував гетьманський рух, треба, мовляв, насамперед повалити дотогочасні авторитети, що їх створив демократичний табір.

“Основна помилка, чи радше недостача, Вашої пропаґанди в тім на мою думку Сяк практика пропаґанди в масах), що Ви не почали з убиття попередників, у нас велетнів пропаґанди: Драгоманова, Франка, (Грушевського Ви усмертили), Винниченка (...) і навіть Шевченка, як суспільно-державницького пропаґатора...

Будова нового не можлива без повалення старого і без вивезення румовищ з нього. Оптична злуда могла б Вас довести до погляду, що Ви “позитивно” їх убиваєте. Ні Маса - і то не тільки черні, але й інтеліґенції - доконче потребує зрубання й викорчування старих гаїв, де молилася, заки зачне молитися в новій святині Се, а не що інше, єсть таємницею того, що Ваша поди-вугідна праця не знайшла досі відгуку в широких кругах інтеліґенції, молоді, народу”[214].

Але консервативний світогляд виключає бажання до руйнування надбань минулого, навіть якщо вони односторонні й подекуди незадовільні. Тому Липинський не міг схвалювати програми “ужиття попередників”, представників народницько-демократичного етапу в розвитку української суспільно-політичної думки. Коли ж мова про Драгоманова, то з спогадів Дмитра Дорошенка відомо, що Липинський глибоко поважав пам’ять Драгоманова та що до його улюбленої, настільної лектури належали листи Драгоманова до Франка[215]. У відповідь Назарукові, який закликав до хрестового походу проти наших “лівих”, Липинський писав:

“Шевченко, Франко, Драгоманов - революціонери. Боротьба з деякими їхніми шкідливими думками при помочі принижування їх революційного авторитету, думаю, безцільна. Завжди будуть українські революціонери, які будуть, і зовсім слушно, черпати з них надхнення. І зовсім не біда, що ми маємо революціонерів. Біда, що ми маємо тільки революціонерів. Щоб вилічити оцю смертельну однобокість нації - нам треба консерватистів з програмою позитивною, а не тільки з неґацією революціонерів. Витворювання оцієї позитивної консервативної політичної думки, думаю, має для нас далеко більше значіння ніж боротьба з Шевченком, Франком і Драгомановим. Тим більше, що без сильної української консервативної організації - ця боротьба безнадійна. Люди мусять звідкілясь брати ідеї.