Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
На початку листа Липинський перепрошує Назарука за те, що на нього “кричав”, виправдуючи це своєю “іригацією”. Але Назарук повинен намагатися зрозуміти причину цього “крику”. Суть справи не в тих конкретних питаннях, щодо яких виявилися розбіжності в поглядах, але в чомусь глибшому. Ідеться про трагедію “кожного, більшого чи меншого, українського провідника”. Він, Липинський, намагався зобразити цю трагедію в неопублікованому есею, п. з. “Дон Кіхот і Санчо Панчо в Україні”[256].{41} Ось головні думки есею:
“Держава Українська, як всяка держава, як всякий взагалі твір людський, твориться ідеєю і силою в боротьбі з хаосом матерії. Щоб ця боротьба була успішна, мусить бути провідник, який має в собі образ того, що треба зробити - ідею, і мусить бути армія, яка без застережень вірить провідникові і своїм меншим засліпленням ідеєю, своїм більшим реалізмом, помагає йому в боротьбі з хаосом, коригуючи його помилки, але не критикою, не невірою в нього, а просто самим процесом боротьби за вказану ним ідею. Цей відвічний закон людськости в карикатуральнім парадоксі (що власне, як всякий парадокс, тільки яркіше освітлив істину) представив геніяльний Сервантес. Од своєї ранньої молодости загіпнотизований одною ідеєю Дон Кіхот береться її реалізувати. Він бачить, що для цього йому потрібні вірні. Знаходить Санчо Панча. Цей реаліст дає себе зрушити з місця ідеалізмом Дон Кіхота. Він дає цілому підприємству матеріяльну силу, і обидва ці символи: ідея та сила, пускаються в дорогу. Санчо виразно бачить “божевілля” Дон Кіхота. Він бачить, що вітряки єсть вітряки, вівці - вівці і т. д. Він говорить про це Дон Кіхотові, рятує його в пригодах, але ніколи він не позбувається своєї віри в Дон Кіхота, ніколи йому не приходить в голову, що він краще знає, що треба робити. І тому власне після смерти Дон Кіхота він стає таким самим, як і він, і, ставши Дон Кіхотом, знаходить свого Санчо Панча.
Такий єсть розвиток всіх державних націй. Бо провід складається з двох річей: ідеї провідника і віри в нього тих, кому він дає провід. Без цього нема проводу, нема організації, нема держави. (...) Погляньте, яким авторитетом користуються лідери у найбільших індивідуалістів світа - англосаксів. А у нас?
На протязі цілої нашої історії нема ні одного українського вождя. (...) Ні один Санчо Панчо в світі не дає себе так легко зрушити з місця, як Санчо Панчо український. (...) Але одночасно ні один Санчо Панчо в світі так скоро не зневірюється в своїм Дон Кіхоті і так скоро не бажає зайняти самому його місце, як на Україні. Тому ми не маємо своєї Держави”[257].
Основна ідея притчі про Українського Дон Кіхота і Санчо Пансу - ясна. Відчуваючи в собі харизму провідництва, Липинський вимагав від своїх учнів і послідовників послуху. Він уважав, що тільки він покликаний визначувати дороговкази гетьманському рухові та в останній інстанції вирішувати всі спірні питання. Він не міг примиритися з думкою, що теж інші люди можуть різьбити ідеологію українського консервативно-гетьманського табору та керувати його політикою. Такі явища він трактував, як кривду для себе та як “бунт” проти свого авторитету. Саме і в цьому, - в перебільшених уявленнях про власне провідництво, - полягала суть трагедії Липинського, що її він змалював у такому біологічному забарвленні:
“Кричу, бо втікає з мене змарноване, впале на “зародючий” гній український, а здатне було до творчости, життя. (...) Так умирає мужеське заплоднююче сім’я, що трафило на гниле, розбухше в своїй тілесній матеріяльній “реалістичності” (...) жіноче яйце”[258].
Хоч свою притчу Липинський формулював загально, але можна припустити, що під символічними постатями Дон Кіхота й Санчо Панси він бачив самого себе і - Назарука. Цей здогад спирається на тому, що фізичними й психічними прикметами вони оба дійсно подекуди нагадували героїв Сервантеса. Один міг наводити на думку худорлявого “лицаря сумного обличчя”, а другий його присадкуватого й череватого джуру. Один - із своєю глибокою серйозністю та нахилом до патосу - мав у собі щось донкіхотського, а другий - із своїм приземним прагматизмом, почуттям гумору й сатиричною жилкою - щось санчопансівського. Назарук так схоплював цей контраст між собою і своїм ментором: “Майте гумор, Пане После! Я Вас ніколи не бачив усміхненим. А я - часто сміюся. І то голосно сміюся”[259].
Якщо правильна наша гіпотеза, що у притчі про “Дон Кіхота й Санчо Пансу в Україні” Липинський хотів зобразити себе й Назарука, - то це дозволяє зрозуміти те місце, де Липинський каже, що через свою вірну службу Дон Кіхотові, Санчо Панса накінець “стає таким, як він” та після смерти свого вождя займає його місце, себто сам стає національним провідником. Належить припустити, що в особі Назарука Липинський готував собі наслідника, майбутнього керівника гетьманського руху. Про цей свій таємний плян Липинський, очевидно, ніколи не сказав ні слова Назарукові. Свою інвеституру на наслідника Назарук повинен був собі наперед заслужити безумовною вірністю й послухом.
Ця гіпотеза пояснює нетерпимість і пересердя, з яким Липинський реагував на “екстратури” Назарука. Бо ж, не зважаючи на свою загальну дражливість, Липинський не ставив таких далекойдучих вимог до інших своїх послідовників і співробітників. Але якраз у цих перебільшених вимогах спочивало зерно неминучого майбутнього конфлікту між Липинським і Назаруком.
Назарук був занадто сильною й оригінальною індивідуальністю, щоб напостійне ввійти в ролю Санчо Панси-джури, виконавця чужої волі Обставина, що Назарук, - захопившися вченням Липинського і сповнений пошаною до його особи, - хотів йому добровільно підпорядкуватися, - свідчить про його великодушність. Але з уваги на свій вік, громадський стаж і інтелектуальний формат він надавався для того, щоб бути товаришем і більш-менш рівнорядним партнером Липинського, а не його підручним. Помилка Липинського полягала в тому, що він сприймав буквально щирі, але гіперболічні, заяви Назарука про дисципліну, послух, вірність, льояльність тощо.
Тривала дружба і співпраця між Липинським і Назаруком була можлива тільки під умовою взаємного пошанування існуючих різниць у характерах і переконаннях. Але Липинський не хотів сприйняти Назарука таким, яким він був, - із його добрими й лихими прикметами та власними поглядами; замість цього, він хотів його “перевиховати”[260]. Дозрілі люди, особливо коли вони обдаровані, як Назарук, сильною індивідуальністю, творчим покликанням та провідницькими здібностями, не є відповідним матеріялом для
