Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Коли Назарук на початку 1926 р. перебрав редакцію “Америки”, Липинський писав йому, що, на його думку, цей крок оправдається тільки під тією умовою, якщо
“...“Америка” буде органом релігійним і католицьким, але не клерикальним - в розумінню змагання духовенства до проводу в світському життю. Бо клерикалізм - це єсть власне духовий батько демократії: влади інтеліґенції світської, що пішла за прикладом бажаючої світської влади інтеліґенції духовної. І як злом єсть демократія, так злом єсть і клерикалізм: бажання духовенства взяти в свої руки світську владу. Перед клерикалізмом дуже Вас, Пане Докторе, перестерігаю. Коли Ви його будете пропаґувати - зробите велике зло українській державній справі, яка не може бути вирішена ні папо-цезаризмом, ні цезаро-папізмом”[238].
На це Назарук відгукнувся так:
“Вповні з Вами годжуся щодо клерикалізму. Розуміється, Ваші виразні вислови куди виразніші від того, що я думав про се, але я відчував те саме вже тому, що бачив просто бездонне зіпсуття й інтриганство значної частини духовенства, котре тут пізнаю ще лучче. Се щось дуже слизьке і гидке”[239].
Назарук не жалів темних барв, коли змальовував стан українського духовенства у Сполучених Штатах:
“Духовенство на 80% зґангреноване: се купа атеїстів-гедоніків, котрі просто заробляють при вівтарях, гонять за дівками, обманюють людей, обкрадають церковні каси і т. ін. А тих 20% “порядних” - люди неактивні”[240].
Подібні драстичні вислови під адресою священиків можна знайти в Назарукових листах в неодному місці. Проте він помилявся, коли запевняв свого ментора, що поділяє його погляди щодо клерикалізму. Назарук не розумів, - або вдавав, що не розуміє, - що Липинський обстоював розмежування політично-державної та церковно-релігійної сфер із-за принципових, а не тактичних, міркувань. Знов же Назарук, - не зважаючи на іноді гостро-критичні зауваження про невідрадний стан духовенства, - відчував непереборний нахил до того, щоб свої політичні заходи пов’язувати з католицькою церковністю. В цьому пункті Назарук не піддавався авторитетові свого учителя, але, навіть роблячи йому уступки на словах, продовжував діяти за своїми переконаннями.
Таким чином, щодо проблеми клерикалізму не наступило узгіднення позицій між Липинським і Назаруком аж до самого моменту виїзду останнього з Америки. Обставини склалися так, що ця справа стала ще більше пекучою після повороту Назарука до Галичини.
“ДОН КІХОТ І САНЧО ПАНСА”
Окрім речевих розходжень, які виникали між Липинським і Назаруком на ґрунті відмінних поглядів на деякі питання україн-ської політики, в їхніх відношеннях діяли психологічні труднощі, що корінилися в різницях характерів. Уважаємо, що саме ці психологічні моменти зіграли вирішальну ролю в назріванні їхнього майбутнього розриву.
Липинський небезпідставно жалівся: “...ми не можемо знайти, так гарячо мною бажаного, спокійного й ясного стилю в нашій кореспонденції”[241]. Щоб переконатися, що це ствердження відповідало правді, вистачає порівняти, з одного боку, листування Липинського з Назаруком та, з другого боку, з Дмитром Дорошенком[242]. Дорошенко також не у всьому з Липинським погоджувався, але його листи до Липинського позначені тоном взаєморозуміння та приятельської гармонії, в той час як у кореспонденції Назарук-Липинський не бракує дисонансів. Не зважаючи на ідейну близькість та тісну ділову співпрацю, Назарук і Липинський не були психологічно допасовані. Те, чого Липинський не міг терпіти в Назарукові, це були його нетакти. Знов же Назарук не раз скаржився на надмірну вражливість Липинського. Дійсно, Назарук був людиною доволі грубошкірою (“бруталом”, як він сам казав про себе)[243], а Липинський людиною дражливою, з нахилом до гострого реагування, при чому його дражливість зростала в міру прогресування хвороби.
На цю тему так писав Назарук:
“... Ви страшенно, ненормально чутливі. Відси й Ваша сильна інтуїтивність, що кормиться Вашими нервами. Та, правду кажучи - орати нервами ніхто не годен, скорше чи пізніше вони таки зужиються О. На жаль, Ваша видержливість кінчиться мабуть”[244].
“...та й дразливі Ви, Господи! Ні одної панночки не зустрічав я такої дразливої”[245].
“Змилосердіться над - Собою Самим! І не затроюйте Собі непотрібно думки! (...) І по тім усім ми хочемо щиро підпорядкуватися Вам, Вашому досвідові й умові, а Ви - іршуєтесь! - Та чого? Дорогий Пане После! Знаєте - Ви дуже гарна людина, але - важко з Вами говорити! Що ж я Вам такого написав, що Ви так нагримали?”[246].
Відповідь на питання, чому Липинський “гримав” на Назарука - самі Назарукові листи. Вони іноді не вільні від менторського тону. Нетактом було постійне протиставлювання себе, як людини “з народу”, “з черні”, “плебея” (так про себе писав Назарук!) - “панові” й “аристократові”, Липинському. Той з цього приводу зробив своєму товаришеві такі розумні й щирі зауваження:
“Що ж до “аристократизму” - то я ж ніколи себе в той спосіб не протиставляв Вам. Чому ж Ви себе так протиставляєте мені? Повірте, що сказати - “я людина з черні” - це звучить таксамо гордо і для другого принижуюче, як сказати “я пан”. Отже таким висловом Ви мене принижуєте. Незаслужено, бо мої погляди на ці справи Ви знаєте. Ви єсть предок, я єсть нащадок (“я” і “Ви” - в розумінню тих типів людей, які ми репрезентуємо). У Вас єсть більше сили, здоровля, енергії, виносливости, хотіння і певности себе, у мене трохи більше одідиченого досвіду і здержливости. Щоб існувала Держава і Нація, ми мусимо бути разом і мусимо себе взаємно доповняти. Вам без мене буде зле, а я без Вас нічого не зроблю. Отже покиньмо раз назавжди всі ці, винесені нами з чужих хат, “черні” і “аристократії”, і
