Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Справа відношення до Михайла Драгоманова виринула наново в листуванні між Назаруком і Липинським з наступного приводу. Перебравши в березні 1926 року редакцію католицької газети “Америка” в Філядельфії, Назарук скоро встряв у полеміку з Ярославом Чижем, редактором “Народної Волі”, що була органом “лівого” асекураційного товариства, Український Робітничий Союз. В ході цієї полеміки Назарук зробив Чижеві закид в “анархізмі” на тій основі, що він проголошував себе послідовником Драгоманова, а той, мовляв, був анархістом. Закид має неприємний посмак, бо згідно з американськими законами того часу анархізм уважався антисуспільним, злочинним рухом, що за приналежність до нього чужинців примусово виселювали за кордони США. Не дивно, що Чиж погрозив, що позве Назарука до суду за очорнення. В цій прикрій ситуації Назарук попросив Липинського про вказівки, в котрих саме творах Драгоманова найвиразніше проявляється його анархізм[217]. Нефортунний виступ Назарука проти Драгоманівського так званого анархізму обурив Липинського. Наведений нижче уривок листа Липинського до Назарука характеристичний не тільки для світогляду Липинського, але теж і для його лицарської вдачі, яка не терпіла нечесних метод полеміки (чого в даному випадку допустився Назарук) та яка в ідейному антиподі, що ним для Липинського був Драгоманов, уміла пошанувати людину й мислителя великого формату.
“... не гнівайтеся на мене за те, що Вам скажу про Ваше відношення до Драгоманова. Я вже Вас кілька разів просив над цим питанням застановитись і на Драгоманова в той спосіб не нападати. Але Ви остались глухі на мої прохання. Отже сьогодня, в зв’язку зі справою Чижа і “анархізмом” Драгоманова (щодо якого просите у мене матеріялів), хочу цю справу остаточно вияснити.
Перш за все, що Ви сказали б про того, хто однаково відноситься і до мертвого льва і до живого песика. Повірте, Дорогий Пане Докторе, що непристойно єсть зіставляти Драгоманова з Чижем. І я волів би на Вашім місці програти судову розправу, ніж виграти її доказами, що Драгоманів був анархіст і що тому Чиж заслуговує на осуд...
Коли б Ви почитали уважно Драгоманова, то побачили б, що всі оці наші “драгомановці” живляться власне одпадками Драгоманова, тим, що в Драгоманова було найгіршого, і що власне у самого Драгоманова можна знайти силу-силенну найкращих арґументів проти “драгомановців”.
Бо єсть в історії не один, а кілька Драгоманових, так як до історії перейде не один, а кілька Докторів Осипів Назаруків. І як політично нечесно поступив би той, хто поборював би Вас колись за те, що Ви були в однім часі демагогом і робили повстання проти Гетьмана, так само політично нечесно єсть висмикувати з Драгоманова тільки його анархізм, забуваючи про те, що сам же Драгоманов свій анархізм в інших місцях і часах поборював. Найбільшим нещастям Драгоманова була його деклясованість і радикалізм. Він, під впливом російської школи, загубив ці моральні і політичні устої, які були в його родині, в його домі, а потім сам для себе ціле життя таких устоїв шукав, весь час їх міняючи, і весь час будучи в цих шуканнях радикалом, тобто доводячи більшість своїх ідей до абсурду. Але ж чи за ці прикмети - прикмети спільні з майже цілою т. зв. свідомою українською інтеліґенцією - слід поборювати тільки од-ного Драгоманова, який крім них мав ще й те, чого бракувало більшості української інтеліґенції: велику ерудицію, науку, сильну волю і великий чесний характер?
Отже послухайте хоч цим разом, Дорогий Пане Докторе, моєї щиро-дружньої поради: одділіть Чижа від Драгоманова, і першим взагалі покиньте займатись, а другого ще раз уважно перечитайте. Викиньте всі його анархізми, радикалізми і прочі інтеліґентські українські прикмети, а виберіть з нього те, що було в нього творчого, будуючого, і власне цей драгоманізм творчий і будуючий вжийте на поборювання тих, хто воює драгоманізмом розвальним і руйнуючим. Лектуру раджу Вам почати з “Листів на Наддніпрянську Україну”, в яких знайдете між іншим цінне і цікаве про наш Гетьманський Рід, що може слід би було колись з відповідним коментарем в “Січі” і “Америці” передрукувати”[218].
Після такої нищівної філіппіки, Назарукові не залишалося нічого іншого, як скапітулювати:
“Щодо дуже гострого листа Вашого про моє відношення до Драгоманова, то я думаю, що пишу власне так, як Ви кажете відноситися до нього по суті: що є крім анархізму у Драгоманова й розумні речі. (...) Але оставлю і таке писання про Драгоманова, бо мабуть форма загостра”[219].
Назарук не розумів, що суттю розходження була не більше чи менше гостра форма критики Драгоманова, але щось значно глибше. В основі спору лежав конфлікт між плюралістичною та моністичною концепціями українства. Липинський визнавав закономірність існування в лоні українського суспільства різних ідейно-політичних течій; його метою було об’єднання та збалянсування цих антагоністичних течій на базі монархічного правопорядку. Знов же Назарук, з типовим фанатизмом неофіта, хотів в українському політичному житті “зрубати й викорчувати” все, що було незгідне з гетьманською ідеологією. Але саме ця його настанова доводить, що, ставши гетьманцем, Назарук не перетворився в органічного консерватиста та що у своїй політичній психології він надалі в великій мірі залишився радикалом.
СПІР ЗА ДОНЦОВА
Липинський захищав Драгоманова, свого ідейного антипода, від нападів Назарука. Зовсім інакше було ставлення Липинського до Дмитра Донцова, теоретика українського націоналістичного руху. Липинський не тільки відкидав ідеологію Донцова, як помилкову і шкідливу, але також безоглядно засуджував його самого, як людину. На ґрунті відношення до Донцова виникло розходження між Липинським і Назаруком.
Уліті 1926 р. Назарук (що тоді перебував у Філядельфії, як редактор “Америки”) повідомив свого ментора, що саме читає книжку Донцова “Націоналізм”, яка появилася недавно. Назарук висловлювався про працю Донцова стримано, подекуди іронічно, але назагал позитивно. Критика демократії у Донцова, мовляв, має те саме спрямування, що в писаннях Липинського; тому можна Донцова до якоїсь міри розглядати як ідейного союзника. У зв’язку з цим, Назарук зробив цікаве і влучне помічення, що Донцов часто використовує і присвоює собі думки Липинського, хоч прямо на нього не посилається, а іноді
