Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Ця контроверсія відзеркалювала глибокі відмінності, що існували між Липинським і Назаруком в царині політичної культури. Останній був виходнем з середовища галицької Радикальної партії й ця школа залишила на ньому нестертий слід. Недаремно Липинський казав Назарукові, що “Ви радикал у тактиці”[200]. Назарук, -досвідчений вічевий промовець і професійний журналіст, а в часі Визвольних Змагань міністер преси й інформації обох українських урядів, наддніпрянського і галицького, - мав інстинктовне відбуття того, що в наші дні називають “засобами масової комунікації”. В американському побуті його особливо цікавила та захоплювала всюдиприсутня рекляма: “...Америку можна б схарактеризувати двома словами: “неймовірна рекляма”...”[201]. Назарук був ладен перещеплювати оті “американські” методи на український ґрунт. Зате Липинський почував притаманну для родового й духового аристократа нехіть до того, щоб себе знижувати до рівня юрби. Він волів впливати на вибрані одиниці й гурти, що з них він прагнув зформувати високоідейну й дисципліновану когорту, своєрідну модернізовану версію лицарського ордену. Кажучи коротко, щодо стилю політичної діяльности Назарук був передусім народним трибуном, а Липинський політичним виховником.
ЗА КОНЦЕПЦІЮ УКРАЇНСЬКОГО МОНАРХІЗМУ
Підо впливом своїх революційних переживань 1918-19 рр. Назарук розчарувався в демократії, під час побуту в Канаді він навернувся на монархізм, а після переїзду до США активно заанґажузався в гетьманському русі. Але його монархістична концепція ще залишалася в великій мірі нескристалізованою, не виходячи зразу за межі дещо наївного принципу “одиночної” влади. В розумінні Назарука в ті роки затиралася межа між монархією й диктатурою. У своїх листах він іноді висловлював симпатії до диктатури, проти чого рішуче перестерігав його Липинський. Останній писав: “...Ви, через реакцію до анархічної демократії, перехилились занадто вбік диктаторської охлократії. Але ані демократією, ані охлократією України не збудуємо!”[202]. Не вміючи дати собі ради з цими теоретичними труднощами, Назарук просив свого ментора: “Напишіть, як уникнути помішання ідеї диктатури з ідеєю монархії! Ми - важко в сім хаосі орієнтуємося!”[203].
Липинський відгукнувся на запит Назарука довгим листом, що становить важливе джерело до пізнання його політичного світогляду:
“Монархія і диктатура. На цю тему ми вже дискутуємо з Вами від початку нашого листування і досі ще не можем порозумітися. Між тим, мусимо порозумітись, поки час. Коли прийде час діла, на теорію буде запізно. А різні теорії дадуть тоді різні практики й знищать, розсадять наше діло. Отже порозумітись мусим тепер доконче.
Монархія (або правова і дідична влада) і диктатура (або влада абсолютистична і персональна, іноді в формах монархічних, як напр., в петербурзькій Росії) відповідають двом абсолютно різним методам організації - клясократії і охлократії. Де мої назви. Я їх не бороню, може вони найгірші Але вони означають певні реальні факти, які можна назвати і інакше, коли ці назви не подобаються Різницю між цими методами весь час підкреслюю в своїх друкованих працях...”[204].
На думку Липинського, відмінність між цими двома устроями полягає в тому, що при диктатурі влада й відповідальність належать персонально вождеві-диктаторові, тоді коли “при монархії Особа Гетьмана, як персоніфікація держави і нації, мусить бути якнайбільше бережена і захована від політичних ударів, а вся політична відповідальність за акцію повинна бути перенесена на призначених Гетьманом виконавців його влади”. Диктаторська система вимагає якнайповнішої уніфікації народної маси (кажучи мовою пізнішого часу, “зґляйхшальтування”, або насильної “уравніловки”) та спертя політичного проводу “на одній організації (комуністи, фашисти і т. п.) з тим, що всі інші винищуються”[205]. Липинський уважав, що така метода незгідна з індивідуалістичним характером українського народу. Крім цього, український народ ще не встиг стати нацією в повному значенні слова й тому позбавлений спільних емоційних відрухів, які могли б успішно кристалізуватися в диктатурі.
“...в цім весь абсурд донцовського “фашизму”. (...) Всякий диктаторський метод мусить обертатися у нас в карикатуру, в якісь безнадійні персональні авантюри: петлюрівщину, петрушевиччину і т. п. Борони нас Боже, щоб ми до того додали ще “скоропадщину”. Тоді ми спадаємо до рівня української анархії і губимо єдино можливу нашу династію”[206].
На відміну від монолітної єдности, до якої прямує диктатура, монархічна єдність є диференційованою. Вона полягає на концентрації різних зорганізованих суспільних груп (хліборобських, про мислово-робітничих, інтеліґентських і інших) “біля сталого, непорушного, а тому якнайменше персонально відповідального, якнайменше диктаторського, символу держави і нації, біля персоніфікуючої цю державу і націю Гетьманської династії”[207]. Таким чином, Липинський відкидав однаково як ліберальну, республіканську демократію, так і абсолютистичну диктатуру (“охлократію”):
“Вічне хитання між цими двома полюсами (бігунами) - демократії і охлократії - було причиною неіснування України. Вона буде, коли наш маятник стане по середині: на правовій, законом обмеженій і законом обмежуючої монархії”[208].
На особливу увагу заслуговує в цьому контексті негативне ставлення Липинського до абсолютистичної монархії, що її він називав “дідичною диктатурою” та що її зразок він бачив у царській Росії. У цій системі трон має нахил перетворюватися зі спадкового на “окупативний”, себто обсаджуваний шляхом палатних переворотів, виконуваних при помочі Гвардії (преторіянців, яничарів тощо). Липинський писав: “Борони Боже Україну від такої “окупативної” форми диктаторської, абсолютистичної монархії”[209].
Цитовані думки Липинського не залишають сумніву, що його концепція української монархістичної державности була конституційним монархізмом, з використанням деяких традиційних рис Гетьманщини XVII-XVIII століть. Назарук не був далекий від правди, коли він написав своєму приятелеві: “Ваш концепт монархізму видається мені монархізмом, що спирається на республіканські установи, як казав котрийсь з Наполеонів про конституційний монархізм”[210].
Гідне уваги, що Липинський ніде не вживає загальноприйнятого терміну, “конституційна монархія”. Можна здогадуватися, що він, уважав, що європейські конституційні й парляментарні монархії XIX і раннього XX століття надто поступилися перед тиском ліберально-демократичних сил, що привело до ослаблення монархічного принципу. Щоб відмежуватися від цієї злібералізованої, упадкової форми монархізму, він волів користуватися новопридуманим терміном, “клясократична монархія”. Крім цього, Липинський обстоював погляд, що - у противенстві до європейських конституційних монархій -
