Iсторичнi есе. Том 2 - Іван Лисяк-Рудницький
Але не минуло й року, як Липинський не міг себе стримати, щоб не вибухнути: “...до розпуки доводить мене Ваш гіперболізм”[248]. В даному випадку йшлося про перебільшені похвали, що ними Назарук обсипав Липинського у своїх статтях, друкованих у чікаґській “Січі”. Прикладом “гіперболізму” може теж служити Назарукова заява, що “якби практично була можлива дилема, чи дати Вам, чи сто тисячам дітей молока, бо загинуть, або вони, або Ви, то без вагання Вам належиться першенство...”[249]. Власне підо впливом таких неймовірних панегіриків у Липинського пробуджувалися сумніви в щирості Назарука, - чи той, може, умисне не підлещується? Ці сумніви відбивалися в листах Липинського, що знов Назарук, своєю чергою, відчував як кривду для себе:
“...болючо вражає мене друга частина сторінки 3-ої Вашого листа, в якій мимохіть підозріваю натяки - до себе! Коли се правда, що так Ви до мене пишете, то воно безпідставне. Цілком! Я дійсно і щиро поважаю авторитет п. Гетьмана і Ваш і нещирої реклями не роблю, як не робив її ніколи в життю своїм. Я ще стрічки не написав не вірючи в те, що пишу, хоч міг писати злі речі! Подібне пригадую собі і з попередніх листів”[250].
Дійсно, Липинський Назарукові не зовсім довіряв. Можна припускати, що він одержував від різних людей про нього суперечливі опінії. Бажаючи перевірити ці інформації, Липинський звернувся під кінець 1924 р. довірочно до д-ра Володимира Старосольського, відомого галицького соціял-демократичного діяча, юриста й ученого-соціолога, з проханням висловити думку про Назарука.
На початку своєї відповіді Старосольський застерігся, що він недолюблює Назарука й тому свідомий, що його опінія може бути стороннича. “Д-р Н. безумовно дуже спосібна людина”. Він визначається винятковою серед українських інтеліґентів працездатністю. З нього добрий літератор і агітатор, що може впливати на читачів чи слухачів. Але в нього є великі хиби характеру. Він безоглядний у боротьбі й неперебірливий у засобах. Він дотримується небезпечної засади подвійної моралі - однієї для “своїх”, а іншої для “ворогів”. Щодо чистоти рук, то “ніяких фактів крадіжки публічних грошей д-ром Н-м я не то що не знаю, ані про них не чув. Що більше, я уважаю неправдоподібним, щоб д-р Н. міг щось подібне зробити”. (Видно, що чутки цього роду дійшли до Липинського, й він про це запитався Старосольського). Але Назарук умів завжди влаштовуватися на добрій з матеріяльного боку посаді. “Це теж не був би гріх, якби не одне: “посади” змінялися в його звичайно зі зміною переконань. Так само не можу я уважати тільки випадковим те, що д-р Н. зміняв часто (боюся сказати “звичайно”) посади та переконання тоді, коли справа, яку досі заступав - зле стояла. (...) Не можу я (суб’єктивно) думати, що в основі отих переходів лежала одна тільки зміна політичних поглядів”[251].
У цій характеристиці Назарука відповідає правді, що він мав темперамент борця та що він був безоглядний до противників. Можна теж погодитися з твердженням, що він любив гроші та вмів улаштовуватися серед усяких обставин, але це вимагає уточнень. Сам Назарук писав про цю справу так: “...[для творчої праці] треба мати свобідну голову, свобідну від журби за матеріяльне існування. Я належу до натур журливих; все мушу мати гріш при собі, інакше не міг би жити Все боюся будуччини (матеріяльно)”[252]. Можна гадати, що умовини винятково неспокійного, кочовничого життя навчили Назарука цінити вартість грошей, як Гарантії особистої безпеки й незалежности. Проте нема ніяких доказів на те, що він колинебудь жертвував переконаннями для матеріяльних користей. Навпаки, відомі факти, що свідчать про протилежне. Восени 1923, коли скінчилася акція Позички Національної Оборони, Назарук залишився безробітним. Управа Інституту ім. Петра Могили в Саскатуні (провінція Саскачеван) запропонувала йому догідну посаду вчителя українознавства. Але Назарук посади не прийняв, бо не погоджувався з православним курсом, що його підтримувала управа Інституту[253]. Нема теж сумніву, що він міг би був матеріяльно краще влаштуватися в Америці, якби не зв’язав себе так міцно з гетьманським рухом. Непереконливий також закид у його політичному скакунстві. Переходи Назарука в 1918-19 рр. від львівської Національної Ради до служби в уряді наддніпрянської Директорії та від Директорії до Диктатури ЗОУНР, - на що посилався Старосольський, - пояснюються достатньо бурхливими обставинами революційної доби. Коли ж говорити про світоглядову еволюцію, то в житті Назарука був тільки один великий злам, що мав усі риси автентичного “навернення”. І своїм новим монархістичним і католицьким принципам він залишився вірний до кінця. Старосольський, очевидно, помилявся, коли відмовляв Назарукові у здібності мати будь-які щирі переконання, що пливуть “з глибини”.
Ми зупинилися на характеристиці, що її Старосольський дав Назарукові, бо треба бути свідомим того негативного враження, яке яскрава та суперечлива Назарукова постать часто справляла на людей. Оба головні закиди, що їх висунув Старосольський, - користолюбивість та скакунство, - були досить поширені й нам доводилося зустрічати таку опінію щодо Назарука і в наші дні.
Лист Старосольського назовні нічого не змінив у стосунках між Липинським і Назаруком. Липинський розпочав у 1926 р. заходи у справі стягнення Назарука на постійний побут до Берліну з тією думкою, що, крім праці в Українському Науковому Інституті, він буде теж чинний у гетьманському центрі. Ці заходи можна вважати за безсумнівний доказ довір’я, яким у тому часі Липинський наділяв Назарука. У зв’язку з цією справою Липинський писав: “...вірю, що буйна натура Ваша, яка кидала Вас в життю на різні “екстратури”, має підклад засадничо добрий, вірний і чесний і що власне до цього найглибшого - а значить і до кінця життя вже сталого - підкладу сягнула остання зміна Ваша”[254]. Ці слова звучать немов відповідь на те, що про Назарука сказав Старосольський. Це не значить, однак, що неґативна опінія Старосольського не залишила в душі Липинського ніякого сліду. Коли на початку 1928 р. між Липинським і Назаруком виникли глибокі розходження щодо деяких питань поточної політики, Липинський пригадав собі закиди про “користолюбивість”, “хапчивість” Назарука - та й у гніві кинув йому цей закид у вічі. Але Назарук не стерпів цієї образи. Це стало за безпосередню причину їхнього розриву.
Ще один документ кидає світло на відносини між Липинським і Назаруком та розкриває підложжя їхнього конфлікту. Це лист Липинського до Назарука з кінця лютого
