Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Хоч, як бачимо, люди обох Дивізій мають зовсім інше минуле, інший світогляд, іншу політичну підготовку, а все ж таки, ідеологічні стремління в них були однакові.
Треба признати, що за німецьким прикладом, здисциплінованість і карність Першої Дивізії могли бути тільки прикладом для Другої. Якщо взяти, наприклад, Дивізію після боїв під Бродами, то є подив, що при такому великому поповненню вже іншими людьми, Дивізія зуміла зберегти свою ідентичність та з умілістю засимілювати новоприбулих вояків.
Дальша різниця була в тому, що створення УНА та рівночасно Другої Дивізії наступило вже пізно, під кінець війни, вояки Першої Дивізії, що стояли в Австрії, інші в Чехо-Словаччині чи Німеччині — не мали ані контакту, ані нагоди між собою зустрічатись. То і не дивно, що вони не знали про існування Другої Дивізії. Люди Другої Дивізії знали про існування Першої, бо вона вже існувала більше року, що також є одною з причин спільних непорозумінь. Ще один важливий фактор — коротке знайомство зібраних вояків з різних формацій не дало їм нагоди створити між собою дійсну приязнь та тісні зв’язки, як це було в Першій Дивізії що досить неґативно відбилось в часі боїв Другої Дивізії, коли вони поодинці чи малими групами залишали окопи, не дбаючи про інших своїх друзів. Не можна поминути також територіяльного впливу на життя обох Дивізій, коли в складі Першої було 80 відсотків вояків зі Західної України, а в Другій більше, ніж 80 відсотків із Східних земель України. Переважно то були вояки з Червоної армії, а це зроджувало в інших вояків безпідставне недовір’я.
Таких перебіжчиків, що не хотіли воювати чи вмирати за російську імперію, було багато, бо ніхто з них не вірив, що ця імперія переживе війну, їхня надія і віра в справедливу перемогу не здійснилася. Ворогів було кругом повно, а приятелів і помочі не було ніде. Чому українські провідники, як цивільні, так військові, які шукали контактів з альянтами, щоб зберегти українське вояцтво від російського полону, про нікого іншого, крім Першої Дивізії, не вели мови? Чому тільки одна дивізія, чому не всі чверть мільйона вояцтва? Питання просте, але відповідь складна. Завдяки статусові громадянства союзної альянтам Польщі, Перша Дивізія перебувала у вигіднішому становищі. Доповнена вже новими людьми, Дивізія втратила свій первісний вигляд. Число зголошених добровольців перейшло 80 тисяч, то ж силу дивізії тепер можна було подвоїти.
Очевидно, що фактів, і матеріялів про українську боротьбу було достаточно, але українці, як бездержавний народ, не мали ні дипломатичних ні праватних зв’язків зі Світом, щоб могти з’ясувати українську ситуацію. Україна не мала впливових приятелів на Заході, спроможних обороняти і заступати її інтереси. Західні дипломати взагалі слабо визнавалися в східно-европейській проблематиці. Саме через брак власної репрезентації, а головно в часі рішень щодо післявоєнної европейської стабільности, український народ, який дальше провадив боротьбу, не був потрактований належно урядами Заходу.
Ідею шукання контактів з альянтами українці запозичили у німців. Як знаємо тепер з архівних документів, німецька позакулісна дипломатія вже від початків 44-го року шукала якоїсь гонорової роз’язки для спричиненої Гітлером війни, в наслідок чого в липні 44 року змовники організували невдалий атентат на Гітлера, а відтак змова проти Гітлера досягнула найближчих його співробітників, включно з Гіммлером.
Чим ближче до кінця війни, тим більше актуалізувалася справа контакту з Заходом. Крім ген. Шандрука, який робив заходи через проф. Смаль Стоцького в Празі та через особисте знайомство з ген. Андерсоном, найбільше допомогли д-р Вехтер і д-р Арльт. Завдяки д-ві Вехтерові, Дивізію перекинуто зі Словаччини до Австрії, як рівнож через приватні знайомства справу Дивізії було дискутовано за кордоном. Крім інформування про Дивізію іноземних дипломатів, д-р Арльт, володіючи перфектно англійською мовою, написав меморандум для англійців з’ясовуючи, що є Дивізія, за що і проти кого вона бореться та чого сподівається від альянтів. Також д-р Вехтер прийшов з великою допомогою в 1945 році, коли розгніваний Гітлер наказав 4 квітня 1945 року роззброїти Дивізію і включити її до новоствореної 10-ої Панцерної Дивізії летунства. Одначе, за чиєюсь порадою, “15 квітня Гітлер змінив свою думку і Дивізію доповнено ще трьома тисячами люду, і передано її до УНА під команду ген. пор. Павла Шандрука”. [58]
Правдоподібно, що д-р Вехтер, або хтось з його приятелів, довідався про умови Ялтинського договору, згідно з яким колишні громадяни Польщі не будуть підлягати російській репатріяції. У цій ситуації для для нього, як приятеля українців, буде добра нагода перейти разом з Дивізією на Захід. Немає сумніву, що д-р Вехтер і ген. Шандрук мали якісь домовлення в справі переходу, бо були зроблені всі необхідні заходи, щоб в означений час могли виїхати до Ваймару. Мабуть, не можна трактувати як випадок, що ген. Шандрук відвідав ген. фон Штравхіца в Цітав, й після переговорів і домовлення, 5 квітня передав Другу Дивізію під його командування. До тижня часу Перша Бриґада, з затриманням статусу незалежної одиниці, увійшла до складу Групи Армії Середнього фронту, яким командував фельдмаршал Шернер. Чому Другу Бриґаду без жодної опіки залишено в Бранденбурґу — про це ніякого протоколу чи згадки штабових офіцерів до цього часу не знайдено.
Після передачі Другої Дивізії під команду Штравхіца, два дні пізніше, 7 квітня, ген. Шандрук, в товаристві д-ра Вехтера і д-ра Арльта, подався в дорогу через Прагу до Ваймару. Дуже подібну історію про полк. Дяченка оповідає в своєму спомині адьютант Другої Бриґади Другої Дивізії В. Гончарук. “По розбиттю Бриґади, — каже Гончарук, — ми з полк. Дяченком і його дружиною доїхали до міста Ауссіґ на Чехах, звідки Полковник з дружиною вже піхотою прямував до Ваймару”. [59]
