Тернистий шлях другої дивізії УНА - Іван Буртік
Чи то було пляново, чи тільки збіг обставин, але д-р Вехтер, д-р Арльт, ген. Шандрук і полк. Дяченко стрінулись у Ваймарі. Очевидно, не всі пляни реалізуються, як бажано, та все ж таки, хоч різними дорогами, вони всі потрапили на вільний західний континент за вийнятком д-ра Вехтера, який помер в 1948 році в італійському таборі інтернованих.
У наведених вище інформаціях помічаємо різницю в трактуванні: одні вояки нібито ліпші за інших. Помимо того, що ген. Шандрук одночасно організував Штаб і Другу Дивізію, в якій серед старшин була велика кількість його приятелів, він не зробив жодних намагань забезпечити їх, як вчинив це стосовно Першої Дивізії. Перед нами всіма стоїть одне питання, на яке не знаходимо відповіді нівкого з компетентних ще живих свідків: чому ніде немає згадки, щоб хтось з Штабу УНА чи уряду УНК, або з тодішнього проводу робив заходи чи якісь старання, щоб допомогти тим всім іншим сотням тисяч вояків, які пропадали в розпуці, бо не мали, або не знали, до кого звернутися за порадою?
Правда, була коротка згадка в споминах ген. Шандрука, де він говорить про старання д-ра Вехтера і д-ра Арльта допомогти козацтву ген. Шкура перейти з Першою Дивізією на Захід. Але ген. Шкуро в зустрічі з ген. Шандруком, 2 травня, дякуючи, відповів, що він із своїми людьми буде старатися сам перейти до Юґославії. Про долю козацтва є дуже детально праця Н. Толстого “Victims of Yalta”, як англійці, в травні 1945 року, передали совєтам в Юденбурґу (Австрія) 45 тисяч козацтва разом з їхніми родинами, проти їхньої волі, між якими також були два генерали — П. Краснов і Шкуро, яких совєти в 1947 році повісили в Москві. Ця подія заслуговує на увагу тим, що свідчить про те, що були все таки деякі можливості дістатися на Захід, але не всі були використані. Тим більше, що в рядах УНА було багато вояків з тими самими правами статусу, яким користувалася Перша Дивізія.
Крім Першої Дивізії, англійці, навіть без переслухання, звільнили ще одну дивізію “Schutzkorps”, яка в більшості складалася з білорусів. Табір їхнього перебування в Австрії став небесним пристановищем для російських військовиків і цивільних еміґрантів. На жаль, дуже мало використано права громадян Західної України, колишніх підданих Польщі, і тих, що себе за таких подавали, під якими можна було схоронити ще багато тисяч як військових, так й цивільних людей. З прикрістю треба ствердити, що з двох мільйонів українців, вивезених на працю до Німеччини, відносно небагато врятувалось від репатріяції. Невдовзі по війні не було жодного українського проводу чи уряду, увесь народ підлягав окупаційним властям, з яких совєти відігравали першу ролю та мали домінуючу силу і голос. Перелякані, в паніці цивільні люди поповнювали самогубство, щоб не стати жертвою насильної репатріяції, хоч в багатьох таборах було ще досить місця, щоб там переховатися.
Коротко кажучи, війна закінчилася, але людські численні проблеми — в кого менші, в кого більші — дальше зростали і жили з народом. І так з бігом часу життя нормалізувалося, а разом з ним на базі старих зроджувалися нові ідеї, нові потреби як матеріяльного, так і духового порядку, які кожний сприймав по своїх спроможностях.
Тріюмфальний голос радости звільненої з полону Першої Дивізії, як вояків так і їх родин, підносив всіх на дусі. Існують такі припущення, що добродушна Англія, після звільнення німецьких полонених, потребуючи рук до праці, радо заповнила їх місця українськими вояками. З переходом до цивільного життя, початки були важкі. Але набута сила вояцької дружби за час служби і полону не кінчається, вона допомагає відбивати різні ворожі наклепи й атаки, а з виїздом за океан вояцтво творить станиці і продовжує свою працю. Почало появлятись все більше і більше їхніх праць, статтей та споминів з пережитих днів війни. Широкі змістом, деякі забарвлені партійно-політичним смаком, вони, може, й нетенденційно, але звеличують тільки одну дивізію, що, очевидно, заслоняє існування і пережиття всіх інших формацій, а тим самим посилює ріст призабутих уже старих відмінностей. Малі непорозуміння, доповнені плітками, виростали в більші і творили щілину непорозумінь ширшою.
В праці Володимира Косика “Україна підчас другої світової Війни” знаходимо таку інформацію: “На початку квітня Український Національний Комітет, зовсім незалежний від комітету Власова, за допомогою німецьких органів влади вибрав своїм місцем постою Ауґсбурґ. Українська Національна Армія, що формувалася, залишилась незалежною від РОА Власова. Але усвідомлюючи, що наближається поразка Райху, українські діячі вирішили йти на контакт із західними союзниками. Контакт було встановлено у травні 1945 року, до капітуляції націонал-соціялістичної Німеччини. Українська дивізія, що брала участь в боях лише на східному фронті, була виведена з фронту на Словаччині і подалась на захід. Вона піддалася англо-американським військам і була інтернована в Ріміні (Італія)”. [60] А що дальше? Він згадує про початок, а де є кінець? Перша Дивізія перейшла в полон, а що сталося з Другою Дивізією? Більше того, ніхто навіть не ставить питання, що сталося з УНА та сотнями тисяч людей інших формацій. Це є доказ, що бракує фактів.
Про цей проміжок історичного часу — короткотривалого “вакууму”, більш логічно і правдиво написав Р. Колісник у своїй статті “Про Першу і Другу Українські Дивізії та інші назви”. Не маючи докладних інформацій він пише: “До кінця війни командиром (першої) був німецький генерал Фрітц Фрайтаґ. Які успіхи мало формування у дивізію (другу) частини під командою полковника П. Дяченка й які він мав зв’язки з ген. Шандруком, чекає вияснення”. [61] І це є правильне, бо після довгих років мовчанки ще живі свідки повинні заповнити історичний розділ з того часу.
Відносно питання про назву, чому Перша Українська Дивізія Української Національної Армії вживає в одній назві два рази “українська”, що є нелогічно, він пояснює, що “до УНА було пляновано включити також іншонаціональні дивізії зброї СС, наприклад, білоруську, яка, правдоподібно, була б називалася — перша білоруська дивізія УНА” Тут саме автор статті, мабуть, хотів трошки “надштукувати” історію, бо
