Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Ця війна проти Третього рейху була боротьбою не на життя, а на смерть у найстрашнішому значенні цього слова і водночас найстрашнішою і найкривавішою європейською війною за одноосібне панування в новітній історії континенту. Повна поразка німецького рейху 8 травня 1945 року, його подальший розподіл між основними державами-переможницями та поділ Німеччини на чотири окупаційні зони зробили з Росії і США держави, які одноосібно панували над двома половинами розділеного старого континенту, проте не перетворили їх на європейські. Європа була розділена між двома неєвропейськими державами на Східну і Західну, а стара європейська система держав назавжди відійшла в минуле. «Нині нам здається, — писав Людвіг Дегійо у 1948 році, — що була розіграна велика гра, яка тримала в напруженні сучасну Європу і зрештою цілий світ. Насправді все з'ясовується тільки тоді, коли нарівні з долею гегемоніального панування накинути оком і на світського ворога вищезазначеного панування, європейську державну систему. Вона, певно, пережила останній тріумф, коли ще раз завадила одній державі виперти зі свого кола свободу іншої, проте так само заплатила за цю перемогу своїм життям, як обложена Німеччина — своєю поразкою. Це схоже на те, як дуелянти простромлюють один одного»[116].
Після 1945 року не існувало держав з такими разючими відмінностями в історії й устрої, які ці два великі колоси. Два вчені мандрівники, обидва французи, у першій половині XIX століття описали європейському читачеві цілком різні портрети цих розвиткових континентальних держав.
«У світі є одна країна, — писав Алексіс де Токвіль у 1835 році, — де та велика соціальна революція, про яку я веду мову, мабуть, майже дійшла природних меж свого розвитку. Вона відбувалася там просто й легко, або, точніше кажучи, та країна послуговується наслідками демократичної революції, яка відбувається у нас, не зазнавши самого революційного перевороту.
Іммігранти, що осіли в Америці на початку XVII століття, якимось чином зуміли відокремити демократичні принципи від усього того, проти чого вони боролися всередині старого суспільства Європи, й перевезти ці принципи на береги Нового Світу. Там, проростаючи вільно, в гармонійній відповідності зі звичаями, ці принципи мирно перевтілювалися в закони»[117].
Якщо Сполучені Штати являли собою континентальну демократію, яка в своїй Конституції спиралася на свободу особистості, на недовіру до державних інститутів та державної влади, а також плекала утопічну надію у гонитві за щастям («pursuit of happiness»), то Російська імперія правила за цілковиту її протилежність. Державним ладом Російської імперії був централізований деспотизм, у якому воля правителя означала все, а людей часто мали за ніщо. «У Росії, яка б не була зовнішність речей, під сподом усього криється насильство й сваволя. Тиранія діє тут тихою силою терору — це сьогодні єдине щастя, яке цей уряд приносить своїм народам», — зауважує французький мандрівник Росією Астольф де Кюстін у переписаних нотатках із мандрів 1839 року під назвою «Темні тіні»[118]. А в іншому місці він каже: «Хоч влада в Росії така всесильна, вона страх як боїться осуду, ба більше — відвертості. Утискувач найбільше боїться правди від усіх людей; він уникає глузувань тільки за допомогою страху і таємниць»[119]. Самодержавство замість демократії, батіг замість права, рабство замість прагнення до щастя, — такі, коли висловити все в двох словах, основні відмінності в Конституції між внутрішнім устроєм Російської імперії та Сполучених Штатів.
Ще одна відмінність полягає в тому, що Росія у своєму просуванні теренами Європи в Центральній Азії і по обидва боки Кавказьких гір наразилася на народи з дуже давніми культурами й давніми традиціями самоврядування[120]. З цього погляду Російська імперія ніколи не мала порівняної континентальної однорідності, що нею вирізнялися держава й суспільство в Сполучених Штатах, і завше поєднувала в межах своїх кордонів два елементи — континентальної держави і континентальної імперії. Це протиріччя тяжіло на царській Росії, Совєтському Союзі, й саме через цю нерозв'язну структурну суперечність, урешті-решт, 1992 року неминуче розпався Совєтський Союз. Навіть його спадкоємиця Російська Федерація не звільнилася від цього протиріччя, як довела тривала війна у Чечні.
Так зване «національне питання» Російська імперія від самого початку своєї успішної експансії, що почалася з революції 1917 року[121], аж до кінця совєтської імперії так і не змогла вирішити. Російську імперію, принаймні починаючи з доби Просвітництва і Французької революції, пригноблені нації вважали тюрмою народів, а США безправні й пригноблені всіх країн, особливо європейці, ставили за справжній новий світ, світ кращий. США спиралися на революційну обіцянку рівності, були утопічним новотвором, у той час як Росія правила за насильницько-політичний гарант наступності колишнього пригноблення, за невдале поєднання азіатської деспотії з європейським абсолютизмом. Це свого часу бачили найперше і двоє чоловіків, Карл Маркс і Фрідріх Енгельс!
