Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Наполеонівські війни майже скрізь у Європі дали поштовх революційній модернізації, що з нею вже не могли упоратись і взяти в шори реставрація монархії після 1814 року, Священний союз князя Меттерніха проти буржуазної революції та національні рухи. Хоча майже всі патріоти за межами Франції ненавиділи Наполеона, проте вони ж водночас захоплювалися ним чи не більше, ніж ненавиділи. Наполеон і Франція прагнули надалі наслідувати національні рухи в більшості європейських країн, отож XIX століття стало століттям творення європейських національних держав і формуванням їхньої ідеології, націоналізму.
Нині Європі інтеграції, нарівні з усіма мінливостями розмаїтих інтересів своїх старих і нових держав-членів і проблемами міжнародної обстановки доводиться боротися в першу чергу з виразним акцентом традицій національної держави, який має місце по всій Європі, властиво, з XIX століття. На схід від Рейну, в Німеччині, Італії, на Дунаї і Віслі та на Балканах, національне державотворення почалося з великим запізненням. І на відміну від того, що діялося в старіших західних країнах континенту, тут від самого початку набагато більшу роль грало етнічне самоствердження націй і національних держав. Там, де великі імперії панували над строкатою людською сумішшю, насамперед постало так зване «національне питання», тим більше, що вони дуже швидко «перезавантажувалися» з лінгвістичного, релігійного й етнічного погляду, і це приховувало в собі неабияку небезпеку для згуртування і подальшого існування цих «досучасних» багатонаціональних імперій.
А що етнічні та релігійні громади не жили у чітко розмежованих регіонах, але існувало повно розкиданих по всіх усюдах меншин, які деінде цілком могли скласти більшість, то у випадку з національною державою зазначення мовно-етнічно-релігійних кордонів важко здійснити без страшних трагедій, як-от убивства, масовий терор і вигнання. Це справедливо зараз (як і колись) щодо Балкан, але не лише щодо них. Вищеозначений негативний бік європейського національного державотворення в різній інтенсивності і формуванні характерний для історії багатьох держав-націй майже всюди в Європі. Можливо, саме тому Балкани, — а тут передовсім багатонаціональна держава Югославія — відразу після закінчення холодної війни мають здобути особливу вагу для подальшого розвитку нової, заснованої на інтеграції європейської системи держав...[126]
Кінець конфлікту «Схід-Захід» означав для значної частини Європи суттєве зростання свободи й стабільності. Найбільше в плані миру й безпеки завдяки цьому повороту в історії виграла, напевно, розділена Німеччина. А ось до Балкан історія повернулася спиною. Югославія — а насамперед найбільша й основна з усіх республік, Сербська, — була, нарівні з Білоруссю, єдиною європейською країною, де в 1989-90 рр. існувала однопартійна влада на чолі з комуністами, які поставили міцний заслін демократизації та ринковій економіці у вигляді вподобаної ними планової економіки, змусивши країну відступити назад до націоналізму й авторитаризму. Націоналізм проковтнув політичні еліти всіх народів Югославії майже без винятку, кинувши іскру в сепаратистські настрої окремих республік. Це врешті-решт мало призвести до переділу внутрішніх кордонів.
Зарадити собі з проблемою нових кордонів можна було в мирний спосіб і шляхом переговорів або ж через війну, пішовши на вбивства чи вигнання національних меншин (а це в Югославії було на кожному кроці в різних формах). Чехи і словаки після 1990 року вирішили покінчити зі спільним життям, одначе питання свого національного «розлучення» вони розв'язали цілком інакше, а саме у «сучасний» спосіб, як і належиться в часи європейської інтеграції, шляхом перемовин. Еліта Сербії вибрала насильство і війну, отже розвернулася до минулого, яке розсипалося порохом у 1945 році, до Європи доби націоналізму.
На півдні Югославії, у сербському краї Косово та союзній республіці Македонія, втім, існувала значно небезпечніша проблема, ніж можливість ризикованого переділу внутрішніх кордонів. Понад дев'яносто відсотків мешканців Косова були і є албанцями, національні заміри яких у дедалі хиткішій Югославії загрожували сягнути за її межі. Якби ці албанські меншини на півдні Югославії одної гарної днини розгледіли своє майбутнє вже не в межах країни й поклали вкупі з Албанією і частиною Македонії, де переважають албанці, утворити «Велику Албанію», то так зване «албанське питання» потенційно не тільки поставило би під сумнів внутрішню єдність Югославії, але й підбило б на це інші «внутрішні» югославські націоналізми — сербський, словенський, хорватський, македонський, а також мусульмансько-боснійський, проте албанський націоналізм ладен поставити під сумнів узагалі міжнародні кордони у цьому регіоні.
Небезпека, якої сповнене албанське питання, мала таким чином інший ефект для стабільності всього регіону Західних Балкан, аніж інші внутрішні національні проблеми, і тому з самого початку приховувала в собі ризик інтернаціоналізації. Албанія, Болгарія, Туреччина і Греція не утрималися б од такого конфлікту. З огляду на їхні життєві інтереси, як, утім, і з огляду на сильні, глибоко закорінені в історичному плані емоції у всіх місцевих державах, вони б не дивилися крізь пальці на можливі зміни міжнародних кордонів на півдні Югославії. До того ж, не слід забувати, що в особі Туреччини йдеться про державу-члена НАТО, а Греція входить одночасно до ЄС і НАТО. Таким чином, конфлікт уже не обмежився б рамками регіону, не кажучи вже про інші міжнародні наслідки та ризики для миру і стабільності в Південно-Східній Європі, й неминуче дійшло б до великого міжнародного конфлікту між державами навколо переділу кордонів. Балкани тоді, як і вісімдесят років тому, між двома балканськими війнами, в 1912-13 рр.
