Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Версальський договір був нездалим мирним договором, адже він прагнув урешті-решт обмежити німецьку владу неадекватними засобами. Він не сформулював європейську перспективу для законних інтересів Німеччини через інтеграцію та й не приборкав надовго німецьку силу. Після Першої світової війни Німецька імперія була хіба що ослаблена на певний час із військового та економічного погляду і насамперед зганьблена, що, як з'ясувалося, стало в найближчі кілька років родючим ґрунтом для ультранаціоналістичного реваншизму німецьких правих. Тоталітарний рух нацизму успішно розгорнув кампанію під прапором цього крайнього націоналізму, який сягнув вершка у вбивчому і водночас злочинному антисемітизмі, і знайшов у суперечностях і недоліках хисткого повоєнного порядку численні можливості, щоб різко набрати сили.
У великих державах, які програли у Першій світовій війні, — Росії та Німеччині, — слідом за поразкою настала не успішна ера демократії, а крайня радикалізація, яка вилилася в революції, повстання, спроби перевороту, загальну нестабільність і тоталітарні рухи та системи більшовизму і фашизму / нацизму. Тоталізація всіх думок і дій — «тотальна війна» Людендорфа — була на значній частині європейських теренів теж одним із головних наслідків Другої світової війни в ідеологічному і політичному плані. Замріла на обрії доба європейського фашизму. Категорія «тотальної війни» у міжвоєнний період мимоволі виказала себе як по-справжньому революційна насильницько-політична ідея, бо вона мала на меті цілковиту духовну, моральну, політичну і економічну мобілізацію всього суспільства за допомогою революційної і водночас тоталітарної ідеології, щоб в ім'я цієї ідеології вплутатись у велику боротьбу за панування над Європою, ба більше — над усім світом. Тотальна війна як наслідок поразки у Другій світовій війні заклала паростки тоталітарного мислення і тоталітарного суспільства, що можна пояснити лише цілковитою мілітаризацією суспільства задля практичної програми, щоб у такий спосіб мати можливість поєднати сили і зосередитися на вельми значному реванші. Гітлер і нацистський рух керувалися цією програмою, а це означало нову війну, цього разу, щоправда, вже не лише за панування над Європою — нацистська Німеччина вступала в боротьбу за панування на світових просторах. Кінець відомий.
Що сталося після 1945 року в цих нових і цілком відмінних умовах з Європою та її державами, які, починаючи з XVI століття, рядили долею світу? На відміну від 1918-19 рр., цього разу американська військова присутність у Європі збереглася, бо Сталін і не думав про те, щоб вивести совєтські війська з окупованих європейських країн, насамперед зі Східної Німеччини. Європейська система держав справді занепала, проте це не обіцяло якогось насильницько-політичного ризику — це означало нову європейську гегемоніальну силу для англосаксонських морських держав по обидва боки Атлантики. Хай Велика Британія і була єдиною європейською державою, яку Гітлер не поставив на коліна у військовому плані і яка належала до тих, хто не мав суперників як у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, так і у Старому світі, однак за це Великій Британії довелося сплатити страшенно високу ціну — вона остаточно втратила колишню роль світової держави і поступово відмовилася від своєї колоніальної імперії на схід від Суеца і в Африці. На зміну Британії прийшли після 1941 року Сполучені Штати у подвійному статусі — провідної сили Заходу і глобальної військово-морської держави. А щойно сталінська Росія просунулася до серця Німеччини, а відтак отаборилася на європейському континенті, західна частина Європи майже повністю потрапила в залежність від гарантій безпеки, що їх давали Сполучені Штати. Європейські держави могли внести у відсіч совєтській гегемонії після 1947 року хіба що скромну лепту.
Звісно, ключовий принцип старої європейської системи держав і після 1945 року анітрохи не змінився: той, кому належала Німеччина, контролював центр Європи, а отже весь континент. А панування в Європі вирішувалося б у світлі глобальної гегемонії. Саме цю небезпеку приховувало в собі, починаючи з 1945 року, просування Червоної Армії на захід. Таким чином, європейський конфлікт довкола одноосібного панування пережив занепад старої європейської системи держав і тепер був головним питанням сили нового глобального гегемоніального конфлікту між США та Совєтським Союзом. Як наслідок, цей конфлікт дуже швидко переріс у нову фазу протистояння в Європі, яка на теренах Старого світу, щоправда, вкотре не перейшла у війну «гарячу».
Холодна війна натомість надовго заморозила поділ Європи, і дійові особи впродовж усіх десятиліть цієї дивної війни дедалі більше здавали собі справу з того, що будь-яка спроба насильницького переміщення кордону між двома системами в Європі спровокує велику війну, ба більше — війну ядерну між Сходом і Заходом, між США та Совєтським Союзом. Обидві сторони не допускали жодних змін внутрішньополітичної системи у зонах свого впливу. Стара формула Ауґсбурзького релігійного миру 1555 року між католиками і протестантами — cuius regio, eius religio[123] — в осучасненому вигляді діяла і в добу холодної війни, і, відповідно, системними вимогами головних переможців були совєтизація Східної Європи й демократизація Західної. Щоправда, при цьому мала місце одна вельми суттєва різниця в якості: совєтизація була заснована на насильстві, пригнобленні та іноземному пануванні, а демократизація — на свободі, конституції і самовизначенні. Фрідріх Енгельс, який намагався зрозуміти Росію майже сто років, цілком мав рацію, хай навіть із того-таки Енгельса у сталінській імперії кпили як із захисника великоруської політики пригноблення народів Центральної та Східної Європи!
Гарантія безпеки завдяки сталій військовій присутності Сполучених Штатів дозволила західноєвропейцям, з західними німцями включно, здійснити не тільки неймовірний економічний прорив та досягти сталого процесу демократичної стабілізації. Давні і такі небезпечні в минулому силові протистояння між європейськими державами на постійній основі в трансатлантичній системі безпеки, в Організації Північноатлантичного договору (НАТО) були поєднані з інтересами безпеки США.
Більше того, під тиском спільного ворога у східній частині континенту і завдяки беззастережній перевазі Сполучених Штатів старі протистояння були не лише притуплені, а й об'єднані в один транснаціональний інтерес у сфері безпеки
