Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
З появою народного суверенітету завдяки американській революції, а трохи згодом — Великій Французькій, у відносинах держав новітньої доби з'явився новий революційний чинник. Цей революційний чинник народного суверенітету поламав досі ефективну майже виняткову орієнтацію сучасних європейських територіальних держав на інтереси і зсунув її у бік політичних і моральних ідеалів, ба — світських переконань. «Національний конвент заявляє від імені французького народу, що гарантує братерство й захист усім народам, які прагнуть відновити свою свободу, і надає генералам повноваження видавати необхідні накази, щоб стати у пригоді цим людям і захистити громадян, які зазнають або можуть зазнати утисків через свої ліберальні погляди»[103]. Так було сказано в урочистій заяві Революційного Конвенту в Парижі 1792 року.
Кабінетні війни часів абсолютизму точилися навколо реальних або гаданих інтересів держав і правительських династій, війни в ім'я суверенітету народу і нації потребували, натомість, інших, додаткових причин. Вони мали б виходити радше з високої моралі та емоційно переконливих ідеологічних засад, аніж із тверезого насильницько-політичного розрахунку на інтерес, аби мобілізувати людей на війну і смерть. Уже з перших військових успіхів революційної армії за межами Франції, щоправда, виявилася суперечність між мораллю й інтересами[104]. Тим-то стирання кордонів і руйнівна міць релігійних воєн, на які з XVII століття, схоже, незалежна держава знайшла управу, розійшлися з новою силою, хай і у світській формі і, як згодом виявилося, заявили себе у війнах європейських держав ще страшніше. Доба тоталітаризму кинула свої перші похмурі тіні.
Для Козімо Медічі справа з владою стояла ще насправді просто: «з чотками в руках державу не втримаєш»[105]. Утім, щонайпізніше слідом за вибухом двох великих революцій XVIII століття ця «справа» вже значно ускладнилася. Бо народний суверенітет, свобода, республіка, — це були революційні принципи, які захитали досі ефективну майже виняткову орієнтацію держав на інтереси. З того часу відносини держав істотно ускладнилися, принаймні там, де йшлося про держави, що спиралися на ідеали великих революцій, і мимоволі виявилося, що пошук зручного балансу між новими ідеалами та традиційними старими інтересами у політиці — це не жарти.
Цей коефіцієнт напруження у зовнішній політиці західних демократій існує донині: ідеали, як-от права людини, з одного боку, протистоять інтересам, безпеці та торгівлі, — з іншого[106]. Ця проблема, одначе, трапляється майже виключно у відносинах між демократичними і авторитарними чи навіть диктаторськими режимами. Протиріччя між ідеалами та інтересами у відносинах між демократичними державами, отже, мають менше значення, бо у внутрішньополітичному плані суперечність ця розв'язується здебільшого в інститутах і влаштованих на демократичний лад спільнотах. У світлі подій 11 вересня та їхніх наслідків постало питання, чи не замінити, бува, надалі в стосунках демократій з диктатурою або так званими екстремістськими державами (rogue states) превентивні заходи, спрямовані на відвернення війни, на колишні норми міжнародного права[107].
Таким чином, європейський ідеал балансу сил у державній системі на схилі XIX століття відстав од реальності, з урахуванням змін у системі, що їх викликали великі політичні й соціальні струси, масові армії, а також промислова та науково-технічна революції. Його місце посіла небезпечна суміш, яка складалася зі страхів, суперництва й
