Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
З цієї системної нестабільності безпеки держав виростала (і виростає) постійна загроза суперництва, а отже й воєн. Тут ми стикаємося з елементом державної системи, що має дестабілізаційний, іноді навіть небезпечно високий потенціал і в політології означається як «дилема безпеки». Анархія системи вимагає від усіх держав обачності, озброювання й зав'язування спілок. І що більше вони озброюються і дотримуються обачності з військового та дипломатичного погляду, то сильніше лякають своїх сусідів, яким доводиться реагувати відповідним чином[115]. Тим-то безперервні спонукувані страхом пошуки безпеки і стабільності ведуть до більшої непевненості й несталості. З цієї причини державна система завжди вирізнялася значною несталістю. Впродовж усієї своєї історії вона завойовувала і втрачала землі. Це в структурному плані завжди відкрите, тому екзистенційне питання безпеки держав передбачало, по суті, тільки два варіанти відповідей, а саме наступальний (завоювання) або оборонний (захист від завоювання). Історія вчить, що найчастіше більший успіх мала відповідь наступальна. Цю обставину неминуче змінила лише поява атомної бомби і виникнення заснованого на цьому балансі страху. З початком ядерної ери стратегічна оборона з огляду на ймовірність взаємознищення набула безальтернативного характеру. Війні між ядерними державами вже немає місця.
Піднесення давнього Риму до статусу єдиної наддержави у Середземномор'ї і сусідніх прикордонних територіях завдяки трьом війнам проти Карфагену стало великим і водночас успішним прикладом, який упродовж усієї європейської історії живив фантазії держав та імперій. Накопичення влади і політика сили та завоювань до нашого часу вважається найефективнішою формою зовнішньої політики державної безпеки. В ринковій економіці конкуренція править за всіма визнаний основний принцип, хай, утім, будь-якій економічній конкуренції притаманна майже невід'ємна тенденція до монополії, а значить, до усунення змагання (коли конкуренцію як слід не регулювати), це стосується і незалежних держав, що їх інстинкт самозбереження змушував і змушує акумулювати силу, отже розбудовувати царство, імперію. Знову ж таки згадується Рим, який мимоволі став поміж іншим великим прикладом для наступних століть аж до європейського Новітнього часу. Ця завойовницька тенденція, закладена в інтересі держав до самозбереження, само собою, і далі живе у державній системі сучасності.
Край світу європейських держав та їхніх колоніальних імперій постали територіальні держави з цілком неповторним характером та іншими масштабами, — Росія і Сполучені Штати. Сполучені Штати були навіть частиною британської колоніальної імперії. А проте, вдавшись до революції, вони дуже рано вибороли незалежність і обрали нетиповий і цілком самостійний шлях розвитку. Війна за незалежність проти Британської корони і Вестмінстерського парламенту, американська революція 1776 року, була зі свого боку прелюдією Великої французької революції 1789 року і спиралася на ті ж таки універсальні ідеї Просвітництва, що і її менша французька сестра. Ці спільні корені двох великих революцій доби Просвітництва досі визначають цілком особливу якість відносин між США та Францією.
І Росія, і Сполучені Штати дали в підсумку державу цілком нового типу, — державу континентальну. Це була масштабність, якої європейська система держав не знала. Сполучені Штати впродовж одного довгого століття розтягнулись у континентальну державу, що об'єднала всі наявні держави Північної Америки (за винятком Канади і Мексики), в одну-єдину континентальну демократію від узбережжя до узбережжя, в одну федерацію «from coast to coast», зі спільною мовою і єдиною валютою. Тим-то були створені умови, в яких США змогли трохи більш, ніж через століття з моменту свого заснування перетворитися на державу, що поширювала свій вплив як на Тихоокеанський, так і на Атлантичний регіон. Своєю чергою навсібіч розширювалась і Росія, «стартувавши» зі свого східноєвропейського центру довкола Москви. Завоювання Сибіру, Середньої Азії та Кавказу перетворило її на азіатську державу, а прорубавши «вікно в Європу» руками Петра І і здобувши перемогу в Північній війні проти Швеції під його орудою, Росія стала водночас однією з основних європейських держав, а також незаперечним чинником у європейському державному світі аж донині. На півдні російська експансія переросла в безкінечні війни з турками, а на сході Росія стала ногою на, здається, неозорі терени азіатського континенту, просунувшись аж до Центральної Азії, сягнувши кордонів Індії і Китаю, і забившись урешті-решт на далекий схід.
Тогочасна Європа не могла йти в ногу з цією новою якістю континентальної держави і потенційною світовою державою, щоправда на старому континенті з його глобальними колоніальними імперіями та їхніми конфліктами довкола одноосібного панування про це годі було й думати. Лише своїм суто географічним розширенням обидві континентальні держави перевершили всі досі знані масштаби, не кажучи вже про великі заморські колоніальні імперії європейських держав з XVI століття. Проте вони ніколи не мали чогось, що бодай приблизно нагадувало територіальну й водночас континентальну однорідність, як це було з російською імперією та великою американською демократією. З погляду культури і політики, завдяки своєму європейському корінню, а також походженню значної і найбільшої частини своєї людності обидві континентальні держави мали і мають дуже тісний зв'язок із Європою. І обидві держави були втягнуті у війну за одноосібне панування, що спалахнула всередині європейської системи держав, і самі паралельно виросли до рівня держав із претензіями на глобальну
