Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
1950 року міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував створити західноєвропейське співтовариство вугілля й сталі, яке за рік дістало назву Європейської спільноти з вугілля та сталі. Економічні інтереси — особливо інтереси великої промисловості — від часу індустріалізації Європи в другій половині XIX століття занадто часто виявлялися вкрай небезпечними у насильницько-політичному плані, бо вони суттєво загострювали стратегічне суперництво між європейськими державами, передусім між Францією і Німеччиною. Гірничовидобувну промисловість справедливо вважають важливим чинником у сучасному європейському протистоянні держав, адже видобування вугілля і виробництво сталі, а також наявність необхідних родовищ були першорядними стратегічними чинниками. Цю причину конфлікту якраз тому слід було взяти за відправну точку для надійного подолання протистояння держав, — такою була ідея Роберта Шумана та його державного секретаря Жана Монне, — коли йшлося про те, щоб назавжди викоренити одну з головних причин для самознищення Європи в XX столітті. Отже, об'єднання гірничовидобувної промисловості мало на меті вирішити центральне стратегічне питання про владу між двома спадковими ворогами Німеччиною і Францією в самому серці Європи шляхом не протистояння, а співпраці. Те, що скрізь сприймається як крок вельми прагматичний, являло собою насправді тиху революцію в європейській державній системі, а саме початок інтеграції Європи. І це була водночас відповідь на питання про те, що прийде слідом за занепадом давньої системи Вестфальського миру і по непередбачуваному закінченні холодної війни.
Європейська спільнота з вугілля та сталі, таким чином, стала відправною точкою для значно перспективніших планів Шумана і Моне із забезпечення економічної інтеграції в Західній Європі на засадах спільного ринку. Римський договір 1957 року, яким було утворено Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) між Францією, Німеччиною, Італією та країнами Бенілюксу, започаткував еру інтеграції в економіці Західної Європи. Це мало дати поштовх глибокому і досі помітному перетворенню всієї західноєвропейської, а з 1989 року загальноєвропейської системи держав.
Якщо НАТО було англо-американським проектом, то щодо ЄЕС ішлося про проект французький, який аж ніяк не ставив за побічну мету з французького боку протиставити англосаксонській трансатлантичній перспективі Західної Європи власну континентальну європейську перспективу. Шляхом створення Європейської спільноти з вугілля та сталі і ЄЕС Франція прагнули зліпити Європу, керуючись власними інтересами, і зробити це на відміну від часу до заснування НАТО, вона поклала не без Німеччини, а лише разом із нею. У такий спосіб французька політика прагнула подолати стару й гірку ворожнечу між Францією і (Західною) Німеччиною.
НАТО ще можна було створити без Федеративної республіки, а Європейську спільноту з вугілля та сталі і ЄЕС уже ні. Насправді ФРН вступила в НАТО лише 1955 року, після того, як раніше через відмову Національних зборів Франції зазнали краху плани створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС). Якщо Франція ще могла і прагнула грати цілком глобально визначену роль тільки з Європою і завдяки їй, то їй для цього був потрібен франко-німецький баланс. Окрім того, історичні умови складалися цілком сприятливо, бо у цій спілці в світлі повної поразки Німецького Райху та його поділу Західна Німеччина фактично стала меншим партнером. В той час ця нова європейська політика Франції значною мірою відповідала і інтересам Німеччини (Західної), бо Західна Німеччина в рамках своїх зв'язків із Заходом мала два варіанти — трансатлантичний і європейський — інтегративний.
У тіні великого глобального гегемоніального конфлікту між двома світовими державами і під захистом гарантії безпеки Сполучених Штатів з п'ятдесятих років XX століття у новопосталій (західно-) європейській системі держав відбувається тиха і водночас драматична революція, якої досі ще не знала історія. Європа, місце, де народилися сучасна держава й ідея державного суверенітету, той континент, який через перекручення цієї ідеї у XX столітті двічі втягував увесь світ у катастрофічні війни, ладнався у своїй західній частині залишити позаду добу суверенної національної держави. Суверенні держави подолали взаємне протистояння, почавши об'єднувати ключові частини свого суверенітету й інтегруватися в нові громадські інститути. Безпека через загальний суверенітет, — так звучала нова формула, і вона діяла! Світ західноєвропейських держав у довготривалій перспективі усунув основне протистояння між його членами, дотримуючись надалі інтересів національної безпеки й економіки в інтегрованих інституціях.
Класична концепція суверенітету, таким чином, була практично поставлена під сумнів і поступилася місцем чомусь цілком новому. Егоїзм безпеки держав, таким чином, розвивався не тільки в напрямку співпраці в галузі безпеки, в напрямку колективної безпеки, як це було у випадку з НАТО, проте, відбігаючи далі, трансформувався ще в нову якість, а саме у загальну безпеку шляхом інтеграції та втрати незалежності. Безпека в західній частині Європи надалі визначалася цілком інакше, зокрема як інтеграція безпеки відповідних держав у динамічну модель, яка включає дедалі більше складових державного суверенітету. Для Західної Європи (а з 1989/90 майже для всієї Європи) з цієї тихої революції державної системи мала відкритись епоха досі в історії небаченого, нечуваного й тривалого миру.
Формування національних держав, особливо на заході континенту, почалося, щоправда, на схилі Середньовіччя, але справжнім століттям державного будівництва в Європі, поштовх якому дала Французька революція, судилося стати XIX століттю. «Спочатку був Наполеон». Цією, імовірно, умисне запозиченою з біблійної книги Буття формулою сотворіння Томас Ніппердей починає свою велику працю про історію Німеччини у XIX столітті
