Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Приблизно те саме стосувалося і Франції, де за президентської каденції Міттерана відбулася обмежена адміністративна децентралізація та розпочалися деякі безсистемні спроби посунути в провінції інститути й ресурси. Серед новостворених регіональних одиниць країни навіть Ельзас чи райони французьких басків, незважаючи на їхню самобутню історичну ідентичність, не виявляли значного інтересу до того, щоб обірвати зв’язки з Парижем. Тільки на острові Корсика спостерігався підйом руху за національне відокремлення, який спирався на реальне відчуття мовної та історичної унікальності й неправдоподібне твердження, що, ставши незалежним від материка, острів розквітне. Але, як і у випадку ЕТА, через схильність корсиканських націоналістів до насильства (та міжродового зведення рахунків) їхні прихильники були в меншості.
Франція відрізнялася тим, що поки в інших європейських країнах політики й експерти тепер на словах визнавали чесноти автономії та місцевого самоврядування, тут найменший натяк на регіональний сепаратизм викликав у Парижі бурю неоякобінського осуду з боку всіх політичних таборів. Крім того, найсамобутніші французькі провінції — приміром, Бретань або спустошені гори верхнього Лангедоку — упродовж багатьох десятиліть також були найбільш залежні від урядової щедрості. Усі бюджетні надходження, від інфраструктурних витрат на високошвидкісне залізничне полотно до податкових пільг на внутрішні інвестиції, залежали від Парижа, а поодинокі бретанські чи окситанські сепаратисти, які ще лишилися (переважно підстаркуваті бойовики, яких викинули на узбіччя шалені 1960-ті), ніколи не мали великої підтримки. Натомість заможні території на кшталт регіону Рона-Альпи навколо Ліона та Гренобля цілком могли б процвітати самостійно, але вони вже давно й думати забули про незалежність і не виявляли жодного політичного прагнення її віднайти.
Проте по той бік Ла-Маншу, у Британії, серед кельтських маргіналів мало місце щось на кшталт національного відродження — навіть попри те, що фінансово вони сильно залежали від Лондона. В Уельсі це здебільшого виявлялося в культурній площині: тиск щодо освіти та ЗМІ валлійською мовою посилився. Тільки в більш гірських та малонаселених районах Північного Уельсу вимоги повної незалежності, які ставила націоналістична партія Плайд Кемри[555], знайшли підтримку. Урбаністичний Південь, який мав краще транспортне сполучення з Англією та добре розвинуті політичні зв’язки з національним профспілковим рухом і Ліберальною та Лейбористською партіями, продовжував ставитися до дрібнодержавних націоналістичних амбіцій поборників «насамперед Уельсу» з недовірою.
Отож попри те, що кандидати від Плайд Кемри спершу здійснили прорив на загальнонаціональних виборах 1974 року і відтоді утримували нечисленне, але помітне представництво в парламенті, вони так і не змогли схилити своїх співвітчизників на бік націоналізму. Серед тієї меншості валлійських виборців, які в березні 1979 року взяли участь у голосуванні щодо передачі влади регіональним установчим зборам, більшість висловилася проти. Коли децентралізація влади в Уельсі все ж таки відбулася двадцять років по тому, це сталося не через вимоги місцевих націоналістів, а внаслідок адміністративної реформи першого нового лейбористського уряду Тоні Блера, що, як виявилося, доволі проникливо зметикував, що обмежені повноваження, надані новому валлійському парламенту в Кардіффі, майже напевно опиняться в руках тих самих людей, які тоді розпоряджалися ними у Вестмінстері.
Однак стало зрозуміло, що результат — валлійські установчі збори, які мали велику символічну цінність, але мало справжньої влади — задовольнив наявний запит щодо окремої національної ідентичності. Зрештою, Уельс був приєднаний до Англії та опинився під її владою в 1536 році за часів правління Генріха VIII, який і сам був нащадком валлійської династії, і хоча нещодавнє пробудження інтересу до мови та історії було цілком реальним, його не варто плутати з повноцінним відновленням національної свідомості. Якщо за фасадом валлійського публічного життя і була злість чи обурення, то їх спричинили економічні проблеми, а не придушені національні прагнення. Якби валлійцям запропонували обрати між незалежністю та відновленням під англійською владою гірничих долин, селищ і портів, винищених деіндустріалізацією та безробіттям, мало хто з них засумнівався б у виборі.
Інша річ — Шотландія. Там занепад давніх галузей промисловості також обійшовся страшенно дорого; але Шотландська національна партія (ШНП), яка з’явилася в 1970-х, могла розраховувати на кількість голосів, у чотири рази більшу, ніж її валлійський аналог. Через двадцять років після свого прориву як партії «одного пункту» на виборах 1974 року (коли вона привела до парламенту одинадцять членів), ШНП витіснила консерваторів і почала складати серйозну конкуренцію в традиційних виборчих базах лейбористів. На відміну від валлійців, шотландські виборці підтримували децентралізацію влади; і хоч їм і довелося чекати на неї до 1997 року, шотландський парламент в Единбурзі, без сумніву, представляє регіон, який вважає себе відмінною та окремою нацією, якщо не державою.
Шотландський націоналізм виграв і від випадкового відкриття родовищ нафти та газу в Північному морі (що принесло багатство до Абердина та на північний схід), і від регіональної політики Європейської спільноти, яка дозволила шотландським урядовцям і підприємцям встановити прямі зв’язки з Брюсселем в обхід Лондона. Шотландія, хоч і була приєднана до Англії Актом про Союз у 1707 році, завжди була відкраяною скибою. Її самоусвідомлення спиралося не так на мовні чи релігійні відмінності (що, хоч і були цілком справжні, ослабли серед більшості її жителів), як на незвичайну суміш зверхності та почуття скривдженості.
Отож, так само як багато класиків сучасної англійської літератури насправді були ірландцями, деякі з найбільших досягнень англомовної політичної та соціальної думки часів Просвітництва, від Девіда Юма до Адама Сміта і Джона Стюарта Мілля (цей список можна продовжувати), насправді належали шотландцям. Единбург у певному розумінні був інтелектуальною столицею ранньої промислової Британії, а Глазго — радикальним ядром британського робітничого руху на початку ХХ століття. Але це ще було не все. За заснуванням, розселенням та адмініструванням більшої частини англійської імперії стояли шотландські управлінці та вихідці з Шотландії. Ба більше, Шотландія завжди відстоювала і підтримувала особливу й окремішню ідентичність: навіть тоді, коли владу найбільше було зосереджено в Лондоні, вона зберігала власну правничу й освітню системи.
Тому незалежна Шотландія була доволі вірогідним сценарієм — особливо в такому Європейському Союзі, де вона б жодним чином не стала найменшою чи найбіднішою національною державою. Чи захоче колись більшість населення Шотландії, забезпечивши собі переважну видимість незалежності та деякі її змістовні ознаки, домогтися ще більшого, сказати важко. Географічні, демографічні
