Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Отож фламандські націоналісти традиційно брали на себе роль, подібну до тієї, яку виконували словаки в Чехословаччині до роз’єднання, — настільки, що навіть активно співпрацювали з окупантами впродовж Другої світової війни, безнадійно сподіваючись на крихти сепаратистської автономії з нацистського столу. Але до 1960-х років економічні ролі помінялися місцями: тепер фламандські політики-націоналісти представляли Фландрію в образі не відсталої, обмеженої в правах Словаччини, а радше Словенії (або ж, як їм, можливо, більше сподобалося б, Ломбардії) — динамічної сучасної нації, скутої регресивною та неспроможною державою.
Ці дві самопризначені ідентичності — пригноблена мовна меншість і недооцінений двигун економіки — обидві були вплетені в тканину фламандської політики сепаратизму: так сильно, що навіть після того, як давні несправедливості залишилися в минулому й північні регіони, де розмовляли нідерландською, давно отримали право використовувати власну мову в публічному просторі, закарбовані в пам’яті образи та кривди просто перейшли на нові питання. Саме тому публічні політичні дискусії в Бельгії успадкували такий запал та жовчність, які неможливо було пояснити суто обговорюваними проблемами.
Один із ключових символічних моментів у «мовній війні» настав у шістдесятих — аж через пів століття після того, як нідерландську офіційно дозволили використовувати у фламандських школах, судах та органах місцевого самоврядування, і через сорок років після того, як її використання стало обов’язковим, коли студенти — мовці нідерландської в Університеті Левена (Лувена) протестували проти присутності франкомовних професорів в університеті, розташованому в межах нідерландськомовної провінції Фламандський Брабант. Крокуючи ходою під лозунгом «Геть валлонів!», вони змогли розколоти університет. Його франкомовний склад переїхав на південь, у франкомовний Валлонський Брабант, і заснував там Університет Лувен-ла-Нев (згодом була розділена й університетська бібліотека, а її вміст перерозподілено, від чого програли всі).
Бельгія у 2005 році
Драматичні події в Левені — цікавий випадок містечкового й шовіністичного відлуння тогочасних студентських протестів в інших країнах — призвели до відставки уряду та впродовж подальших тридцяти років прямо спричинилися до низки змін до конституції (разом їх було сім). І хоч помірковані політики планували їх як поступки на догоду вимогам сепаратистів, останні завжди сприймали інституційні зміни в Бельгії лише як кроки на шляху до остаточного розлучення. Урешті-решт жодна зі сторін не досягнула своїх цілей остаточно, але вони сильно наблизилися до того, щоб розвалити унітарну Бельгійську державу.
У результаті утворилася химерно складна структура. Бельгію було розділено на три «регіони»: Фландрію, Валлонію та Брюссельський столичний регіон. Кожен із них мав власний обраний парламент (на додачу до національного парламенту). Крім того, було офіційно засновано три «спільноти» — мовців нідерландської, французької та німецької (остання складалася з близько 65 тисяч німецькомовних мешканців Східної Валлонії біля кордону з Німеччиною). Ці спільноти також отримали власні парламенти.
Регіони та мовні спільноти точно не збігалися: у Валлонії живуть німецькомовні громадяни, а в межах Фландрії є низка франкомовних містечок (або районів у них). Усім їм було запропоновано спеціальні привілеї, поступки й захисні заходи, що не перестало бути джерелом обурення всіх сторін. Два регіони, Фландрія та Валлонія, по суті, одномовні, із зазначеними вище винятками. Брюссель офіційно оголосили двомовним, хоча принаймні 85% його населення говорить французькою.
Окрім регіональних і мовних спільнот, Бельгію також розділили на десять провінцій (по п’ять у Фландрії та Валлонії). Крім того, вони отримали адміністративні й урядові повноваження. Але в ході різноманітних конституційних переглядів справжня влада відійшла або регіону (у питаннях урбаністики, довкілля, економіки, громадських робіт, транспорту та зовнішньої торгівлі), або мовній спільноті (у тому, що стосується освіти, мови, культури та деяких соціальних послуг).
Усі ці зміни призвели до сміховинно громіздкої структури. Тепер мовна коректність (та конституція) вимагали, наприклад, щоб усі національні уряди, незалежно від їхнього політичного спрямування, «на рівних засадах» складалися б з міністрів — мовців нідерландської та французької, тоді як лише прем’єр-міністр мав володіти обома мовами (і тому зазвичай походив із Фландрії). Аналогічної мовної рівності вимагали в Конституційному суді, який щороку по черзі очолювали представники того чи іншого мовного табору. У Брюсселі четверо членів уряду столичного регіону відтоді мали засідати разом (та говорити тією мовою, якою їм зручно), щоб розв’язувати спільні проблеми; але під час розгляду питань, які стосувалися фламандської чи франкомовної «спільноти», вони мали сидіти окремо, по двоє.
Як наслідок, Бельгія стала вже не однією чи навіть двома державами, а нерівномірною «клаптиковою ковдрою», де повноваження органів влади дублювалися й накладалися одне на одне. Сформувати уряд було складно: це потребувало багатопартійних домовленостей усередині регіонів і між ними, «симетрії» між національними, регіональними, мовними, провінційними та місцевими партійними коаліціями, функціональної більшості у двох найбільших мовних групах та мовного балансу на всіх політичних й адміністративних рівнях. А коли уряд таки був сформований, то мало що міг змінити: навіть у зовнішній політиці, яка теоретично належить до тих останніх повноважень, що залишаються в руках національного уряду, по суті, рішення ухвалювали регіони, оскільки в сучасній Бельгії це означає насамперед угоди щодо зовнішньої торгівлі, а це належить до регіональних компетенцій.
Політичний процес, яким супроводжувався цей конституційний переворот, був так само заплутаний, як і власне інституційні реформи. Із фламандського боку виникли крайні націоналістичні та сепаратистські партії, які домагалися змін і переваг від нових можливостей. Коли Фламандський блок, духовний спадкоємець ультранаціоналістів часів Другої світової війни, став найпопулярнішою партією в Антверпені та деяких околицях північніше Брюсселя, де говорили нідерландською, більш традиційні нідерландськомовні партії відчули, що зобов’язані перейти на більш радикальні позиції, щоб скласти йому конкуренцію.
Аналогічним чином у Валлонії та Брюсселі політики із франкомовних мейнстримних партій зайняли жорсткішу позицію щодо «своєї» спільноти, щоб більше відповідати уподобанням валлонських виборців, обурених перевагами фламандців у політичному просторі. Як наслідок, усі традиційні партії зрештою мусили розділитися відповідно до спільнотних та мовних бар’єрів: християнські демократи, ліберали й соціалісти існують у Бельгії у двох варіантах (з 1968-го, 1972-го та 1978 року відповідно), тобто кожна мовна спільнота має свою партію певного політичного спрямування. Це неминуче ще
