Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Чи можна було сказати те саме про нащадків шотландських емігрантів, які переїхали до Ірландії, зрозуміло не до кінця. Протока, що розділяє Шотландію та Північну Ірландію, менш ніж вісімдесят кілометрів завширшки, але прірва між почуттями двох спільнот залишається неоглядною. Шотландський націоналізм насамперед ґрунтувався на бажанні чинити опір і давати відсіч англійцям, тоді як національний патріотизм ольстерівських протестантів полягав у всеохопній рішучості будь-якою ціною залишитися з «Юніоном». Трагедія ірландського конфлікту полягала в протилежних, але в усьому іншому абсолютно однакових цілях радикалів з обох боків: Тимчасова ІРА[556] намагалася вигнати британську владу з Північної Ірландії та приєднати регіон до незалежної католицької Ірландії; а метою протестантських юніоністів та їхніх воєнізованих добровольців було придушити «папістів» і назавжди зберегти трьохсотлітній зв’язок із Лондоном (див. розділ 14).
Те, що під кінець століття і юніоністів, і католиків нарешті примусили до компромісу, трапилося не через те, що в екстремістів з обох боків вичахла рішучість. Подібно до того, як різанини в Боснії та Косові змусили втрутитися сторонніх, так і тут коло звірств і помсти, яке, здавалося, неможливо розірвати, не лише підважувало підтримку озброєних бойовиків з боку місцевого населення, яке вони нібито представляли, а й спонукало Лондон, Дублін і навіть Вашингтон втрутитися з більшим ентузіазмом, ніж вони планували досі, та присилувало ворожі сторони принаймні до тимчасового примирення.
Незрозуміло, чи могла Белфастська угода, підписана у квітні 1998 року, врегулювати національне питання в Ірландії. Тимчасове рішення, на яке неохоче погодилися обидві сторони, залишило багато питань відкритими. Насправді умови угоди, укладеної за посередництва прем’єр-міністрів Ірландії та Великої Британії й за допомоги президента Клінтона (місцеве самоврядування у формі установчих зборів, які мали були розташовані в Північній Ірландії, гарантії представництва для католицької меншості, кінець монополії протестантів у поліції та інших владних структурах, заходи із розбудови довіри між двома спільнотами та постійна міжурядова конференція, яка мала стежити за її втіленням), містили багато того, що можна було б уявити за наявності доброї волі з боку всіх сторін двадцять років тому. Але, як і під час перемир’я в ірландській Столітній війні, існувала ймовірність того, що угоди певний час дотримуватимуться. Здавалося, що вже немолоді радикали на чолі повстанців, як уже не раз траплялося в історії в схожих ситуаціях, купилися на перспективу отримати місце при владі.
До того ж у самій Республіці Ірландія в 1990-ті відбулися безпрецедентні соціально-економічні перетворення, що зробило її очевидно несхожою на «Ейр»[557] націоналістичних мрій. З перспективи жвавого Дубліна, захопленого своєю нововіднайденою роллю багатокультурного провісника низьких податків та постнаціональної єврозаможності, фанатичні прагнення Тимчасової ІРА почали сприйматися приблизно так само, як Лондон тлумачив імперські юніоністські манії Помаранчевого ордену[558], — як химерні давноминулі пережитки іншої доби.
Для будь-кого, обізнаного з ранньою історією держав Західної Європи, нові політичні рухи субнаціональної самобутності можуть здатися лише поверненням до тієї форми, від якої в попередньому столітті відмовилися на користь централізації. Навіть основний сучасний європейський виняток із цієї тенденції насправді підтверджує правило: Німеччина, найбільша європейська держава, розташована західніше колишнього Радянського Союзу, не знала аналогічного підйому сепаратизму. Це було зумовлено не якимись особливостями її історії, а тим, що постнацистська Німеччина вже була справді федеративною республікою.
Незалежно від того, чи точно контури земель сучасної Німеччини збігалися з давніми державами (як у випадку Баварії), чи були новоствореними територіальними комбінаціями колись незалежних князівств та республік (як Баден-Вюрттемберг або Північний Рейн — Вестфалія), вони мали значну фінансову й адміністративну автономію в тих багатьох аспектах урядування, які найбільш безпосередньо торкалися щоденного життя людей: освіти, культури, довкілля, туризму та місцевого державного радіо й телебачення. Почасти така територіально окреслена політика ідентичності могла подобатися німцям (і в цьому особливе минуле Німеччини, мабуть, усе-таки діяло стримувально), тому землі ставали доречним замінником.
Насправді політика національного сепаратизму найбільш концентровано проявилася не в найбільшій країні Західної Європи, а в одній із найменших. Бельгія — країна, площа якої зіставна з площею Уельсу і яку за густотою населення переважають лише сусідні Нідерланди — була однією з тих західноєвропейських країн, де внутрішні розколи мали певну подібність до тогочасних тенденцій на посткомуністичному Сході. Тож історія Бельгії може пролити світло на те, чому, після того як хвиля сепаратизму кінця ХХ століття пішла на спад, національні держави Західної Європи залишилися цілісними.
Станом на 1990-ті роки міста й долини Валлонії поринули в постіндустріальний занепад. Вугільна промисловість, сталеваріння, cланцева й металургійна промисловість, текстильне виробництво — традиційне джерело промислового багатства Бельгії — практично зникли: видобуток вугілля в Бельгії в 1998 році становив менше 2 мільйонів тонн на рік проти 21 мільйона тонн у 1961-му. Від того, що колись було найприбутковішим регіоном Європи, залишилися тільки занедбані заводи мааських долин над Льєжем та похмурі мовчазні виробничі споруди навколо Монса й Шарлеруа. Більшість колишніх гірняків, металургів та їхніх родин тепер залежали від системи добробуту, якою керувала двомовна столиця країни і яка фінансувалася, як здавалося фламандським націоналістам, за рахунок податків на високі зарплати мешканців Півночі.
Адже Фландрія процвітала. У 1947 році понад 20% фламандської робочої сили все ще були задіяні в сільському господарстві; п’ятдесят років по тому менш ніж 3% бельгійців, які говорили нідерландською, заробляли, працюючи на землі. З 1966 по 1975 рік фламандська економіка зростала з небаченою швидкістю в 5,3% на рік; навіть упродовж економічного спаду кінця 1970-х та початку 1980-х вона продовжувала зростати майже вдвічі швидше, ніж Валлонія. Міста на кшталт Антверпена й Гента, яких не гальмувала стара промисловість чи безробіття, процвітали з розвитком послуг, технологій і торгівлі, а також завдяки своєму розташуванню — навпроти європейського «золотого банана», що простягнувся від Мілана до Північного моря. Тепер у країні було більше мовців нідерландської, ніж французької (у співвідношенні три до двох), і вони, у розрахунку на душу населення, виробляли та заробляли більше. Північ Бельгії випередила Південь як привілейований, домінантний регіон — і це перетворення супроводжувалося наростанням вимог з боку фламандців, щоб їхня нещодавно набута економічна перевага відображалася в політичних привілеях.
Іншими словами, Бельгія поєднала в собі всі складові націоналістичних і сепаратистських рухів у Європі: багатовіковий територіальний поділ[559], поглиблений не менш давнім і на позір нездоланним мовним розколом (багато мешканців регіонів, які говорили нідерландською, принаймні пасивно володіють французькою, тоді як більшість валлонів нідерландською
