Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Безперечно, Маастрихтський договір значною мірою обігравав «субсидіарність» — щось на кшталт леза Оккама для єврократів, стверджуючи, що «Союз не вдається до дії (за винятком тих сфер, які підпадають під його виняткові повноваження), якщо тільки вона не більш ефективна за заходи на національному, регіональному чи місцевому рівні». Але навіть це в різних місцях прочитували по-різному: у Франції це означало обмеження влади наднаціональних органів, які перебували поза межами контролю Парижа; у Німеччині — спеціальні привілеї та повноваження для регіональних урядів; а в Британії — спосіб блокувати інституційну інтеграцію.
Маастрихт мав три значні побічні ефекти. Одним із них був непередбачуваний імпульс, якого він надав НАТО. З огляду на закладені в договорі обмеження було зрозуміло (як принаймні передбачали французи), що нещодавно звільнені країни Східної Європи ніяк не зможуть увійти до Європейського Союзу в найближчому майбутньому — ані їхні кволі законодавчі та фінансові інститути, ані їхні економіки, що і близько не змогли б функціонувати за тих суворих фінансових (і не тільки) правил, які члени Союзу запровадили для всіх тодішніх та майбутніх підписантів.
Натомість у брюссельських коридорах запропонували надати Польщі, Угорщині та їхнім сусідам можливість швидкого членства в НАТО як щось на кшталт компенсації — тимчасової винагороди. Символічне значення такого розширення НАТО було, без сумніву, суттєвим, тому нові країни-кандидати одразу ж пристали на таку пропозицію. Практичні переваги були не такі очевидні (чого не можна було сказати про шкоду, завдану відносинам з Москвою, — справжню і негайну). Та позаяк Вашингтон мав власні підстави для того, щоб підтримати розширення Північноатлантичної оборонної спільноти, перша група центральноєвропейських держав, як і очікувалося, через декілька років приєдналася до Альянсу[562].
По-друге, це вплинуло на громадську поінформованість щодо європейських справ. Маастрихтський договір викликав небачений раніше інтерес до того, що досі було туманною діяльністю Європейського Союзу та його анонімних бюрократів. Незважаючи на те, що договір схвалили в кожній з країн, де його поставили на загальне голосування (хоча у випадку Франції лише 50,1% голосів), він викликав достатній спротив, щоб питання «Європи» опинилося, часто вперше, на порядку денному країн-членів. Упродовж сорока років інститути та правила нової континентальної системи тишком розробляли й ухвалювали в недосяжних закапелках Бенілюксу без уваги до бажань громадськості чи демократичних процедур. Виявилося, що цим дням настав кінець.
Третім наслідком Маастрихта було те, що він справді звільнив шлях для об’єднання якщо не Європи, то принаймні її західної частини. Кінець «холодної війни» та зобов’язання ЄС щодо єдиного ринку усунули перешкоди на шляху до членства тих держав, які продовжували бути членами старої Європейської асоціації вільної торгівлі[563]. Швеція, Фінляндія та Австрія швидко подали заявки на вступ: їм на перешкоді більше не стояло зобов’язання стосовно нейтралітету (або, у фінському випадку, необхідність зберігати добрі відносини з Москвою); водночас вони дедалі більше непокоїлися через те, що опинилися поза межами спільного європейського простору.
Переговори щодо вступу з новими кандидатами завершилися вже за три місяці: цьому сприяло те, що всі три країни були не лише маленькі й стабільні (їхнє населення разом дорівнювало менш ніж чверті населення Німеччини), але й, без сумніву, багаті. Те саме стосувалося й останніх найстійкіших держав — Норвегії та Швейцарії. Проте, незважаючи на значний ентузіазм з боку провідних бізнесменів у цих країнах, населення обох країн проголосувало проти членства — побоюючись втратити свою автономію і право голосу в наднаціональній федерації та будучи скептично налаштованим щодо переваг приєднання до нової валюти.
Невеликий відрив за результатами голосування у Швеції в листопаді 1994 року, коли питання членства в ЄС було винесене на референдум, свідчив про аналогічний скепсис. Тільки 52,3% шведів проголосували «за», і то лише тому, що були переконані, що їхня країна не приєднається до спільної валюти (десять років по тому, коли уряд у Стокгольмі рекомендував населенню нарешті відмовитися від крони та приєднатися до євро, то зазнав абсолютної та ганебної поразки на референдумі, так само як і данський уряд у вересні 2000 року, коли порушив те саме питання). Реакція Пера Ґартона, члена шведського Риксдагу від Зеленої партії та запеклого борця проти членства в ЄС, відбивала поширене серед скандинавів занепокоєння: «Цього дня Риксдаг вирішив перетворити Швецію із незалежної нації на щось на кшталт провінції в наддержаві, що розростається дедалі більше, водночас і собі перевтілившись із законодавчого органу на, по суті, дорадчу групу».
Почуття Ґартона поділяло багато північних європейців, зокрема дехто з тих, хто все одно голосував за членство. Навіть ті представники швейцарських чи скандинавських політичних і бізнес-еліт, які хотіли приєднатися до ЄС, щоб не втрачати переваги єдиного ринку, визнавали, що цей варіант має свою економічну і політичну ціну: у приватних розмовах вони визнавали, що, якщо рішення буде ухвалене не на їхню користь, для їхніх країн це не стане повною катастрофою. У Швеції, Норвегії чи навіть Данії та Сполученому Королівстві ЄС (не говорячи вже про його нову спільну валюту) був питанням вибору, а не необхідності.
Натомість у Центрально-Східній Європі членство в «Європі» було єдино можливим варіантом. Хай якою була їхня мотивація — модернізувати економіку, отримати доступ до нових ринків чи зовнішню допомогу, стабілізувати внутрішні політичні процеси, прив’язати себе до «Заходу» чи просто відвернути спокусу повернутися до національного комунізму, — нові лідери всіх країн від Таллінна до Тирани дивилися на Брюссель. Перспектива приєднання до ЄС, яка обіцяла заможність та безпеку, спокусливо майоріла перед звільненим населенням посткомуністичної Європи. «Не дайте ввести себе в оману тим, хто каже, що раніше було краще, — попереджали їх. — Труднощі, пов’язані зі змінами, того варті: Європа — це ваше майбутнє»[564].
Утім, на думку Брюсселя, усе було зовсім інакше. Від самого початку європейський проєкт містив глибокі суперечності. З одного боку, він був культурно інклюзивний, відкритий для всіх народів Європи: на членство в Європейській економічній спільноті, Європейській спільноті та, зрештою, в Європейському Союзі мала право будь-яка європейська держава, «чия система урядування ґрунтується на принципах демократії» і яка погодилася прийняти умови членства.
Та, з іншого боку, Союз був функційно ексклюзивний. Кожен новий договір й угода ще більше ускладнювали вимоги для держав-членів в обмін на те, що вони зв’яжуть себе з
