Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Отже, для того щоб задовольнити мовних і регіональних сепаратистів, було заплачено високу ціну. Насамперед вона вимірювалася в грошах. Невипадково наприкінці ХХ століття Бельгія мала найвищий показник співвідношення державного боргу до внутрішнього валового продукту в Західній Європі — дублювати кожну послугу, кожну позику, кожен грант, кожну позначку дорого. Усталену практику використання державних грошей (зокрема регіональних грантів ЄС) на пропорційній основі, щоб винагороджувати представників різних складників спільноти, тепер застосовували до реалій спільноти мовної: міністри, державні секретарі, а також їхні штати, бюджети та друзі існують усюди, але тільки в Бельгії на кожного припадає мовний двійник.

Під кінець століття «Бельгія» остаточно набула формального значення. Мандрівник, який в’їжджав у країну на машині, міг і не побачити доволі сором’язливого дорожнього знака, на якому була написана зменшувальна форма België або Belgique. Але гості країни навряд чи могли б пропустити кольоровий плакат, який інформував їх про провінцію, в яку вони щойно в’їхали (приміром, Льєж чи Західну Фландрію), а тим паче — інформаційну дошку (нідерландською або французькою мовою, але не обома), яка сповіщала, у Фландрії вони чи у Валлонії. Здається, ніби традиційний лад майстерно вивернуто навиворіт: міжнародні кордони країни були лише формальністю, але її внутрішні роздільні лінії — кричущими і справді мали важливе значення. Чому ж тоді Бельгія просто не розпалася?

Малоймовірне виживання Бельгії, а також у ширшому розумінні те, чому всі держави Західної Європи і досі існують, пояснюють три обставини. Насамперед та, що з плином поколінь і впровадженням конституційних реформ сепаратистські вимоги втратили свою нагальність. Старі комунітарні «стовпи» — ієрархічно організовані соціальні та політичні мережі, які заміняли національну державу — уже занепадали. А для молодшого покоління бельгійців заклики до сегрегаційного об’єднання виявилися набагато менш принадливими, навіть якщо це повільно усвідомлювали старші політики.

Занепад релігійної практики, доступність вищої освіти та рух із сільської місцевості до міст послабив виборчу базу традиційних партій. З очевидних причин це особливо стосувалося «нових» бельгійців: сотень тисяч іммігрантів у другому і третьому поколінні з Італії, Югославії, Туреччини, Марокко чи Алжиру. Як і нові баски, ці люди мали власні нагальні тривоги і мало цікавилися припалими пилом програмами вже немолодих сепаратистів. Опитування громадської думки, проведені в дев’яностих, показували, що більшість населення, навіть у Фландрії, уже не вважало регіональні чи мовні питання своїми головними проблемами.

По-друге, Бельгія була багатою. Очевидна різниця між Бельгією та іншими частинами Європи, яким пощастило менше і де націоналісти могли успішно грати на чутливих для місцевих спільнот питаннях, полягала в тому, що переважна більшість мешканців сучасної Бельгії жила в спокої та матеріальному добробуті. Країна живе в мирі — якщо не з собою, то принаймні з усіма іншими, тож та сама заможність, яка зміцнила «фламандське диво», також пом’якшила і настрої борців за мовні права. Це спостереження так само стосується Каталонії і навіть частин Шотландії, де більш радикальні поборники ідеї національної незалежності спостерігали, як їхні аргументи поступово обеззброює незвична та демобілізувальна заможність.

Третя причина виживання Бельгії та інших внутрішньо розділених держав Західної Європи пов’язана не так з економікою, як з географією, хоча одне тісно залежить від другого. Якщо Фландрія чи Шотландія могли, зрештою, з комфортом залишитися в межах Бельгії та Сполученого Королівства відповідно, то не тому, що національним почуттям у цих регіонах — аналогічних тим, що актуалізувалися в колишніх комуністичних країнах — бракувало запалу. Зовсім навпаки: прагнення до самоврядування було відчутно сильнішим у Каталонії, ніж, скажімо, у Богемії; а фламандців від валлонців відділяла значно глибша прірва, ніж чехів і словаків чи навіть сербів і хорватів. Різниця полягала в тому, що держави Західної Європи вже не були окремими вільними національними одиницями, які мали монопольну владу над своїми підданими. Крім того, вони дедалі більше ставали частиною чогось іще.

Від Спільноти до Союзу: ЄС у 1957-2003 рр.

Офіційний механізм руху до повноцінного Європейського Союзу було закладено в Єдиному європейському акті (ЄЄА) 1987 року; але насправді процес пришвидшився через завершення «холодної війни». ЄЄА зобов’язував дванадцять членів Спільноти до 1992 року досягнути повного та вільного руху товарів, послуг, капіталу і людей. Це навряд чи можна було вважати проривом, оскільки ті самі цілі, в принципі, і так було передбачено кілька десятиліть тому. У справді нову систему інституційних і фінансових домовленостей членів Союзу ввів підписаний того самого року Маастрихтський договір та п’ять років по тому — його наступник, Амстердамський договір. Обидва вони були безпосереднім наслідком кардинальних змін у зовнішніх обставинах.

У Маастрихті загальну увагу привернула широко анонсована домовленість запровадити спільну європейську валюту. Французи, намагаючись дати раду своїм занепокоєнням щодо об’єднання Німеччини, щільно зв’язали Федеративну Республіку із «Заходом», умовивши Бонн погодитися на заміну дойчмарки на єдину європейську валюту євро та зобов’язавши збільшену німецьку державу діяти відповідно до обмежень Європейського Союзу, який загруз у дедалі густішому павутинні законів, правил та угод. Зі свого боку Бонн наполягав, що нова валюта має бути копією старої дойчмарки, а за її регуляцію — як і німецької валюти — має відповідати незалежна рада центральних банкірів, дотримуючись фінансових принципів німецького центрального банку: низької інфляції, жорсткої кредитної політики та мінімальних дефіцитів. Німецькі переговірники — які боялися схильності країн «Середземноморського клубу» на кшталт Італії чи Іспанії до марнотратства — запровадили драконівські умови для входження в зону євро, а Європейську комісію уповноважили штрафувати уряди країн-порушниць.

Тож на вимогу Бонна європейські міністри фінансів мали бути прив’язані, наче Одіссеї, до єврощогли, щоб не піддатися закликам сирен — виборців та політиків — щодо одержання легких грошей і збільшення державних видатків. Ці умови, покликані забезпечити новій євровалюті таку саму стійкість до інфляції, як і в дойчмарки, подобалися не всім. У бідніших державах-членах був поширений обґрунтований страх, що вони стримуватимуть державну політику і, можливо, навіть перешкоджатимуть зростанню. Тож, щоб умови Маастрихта було легше перетравити, непоступливим урядам надали грошові бонуси: Жак Делор, президент Європейської комісії, практично підкупив міністрів фінансів Греції, Іспанії, Португалії та Ірландії, пообіцявши їм значне збільшення структурних фондів Європейського Союзу в обмін на їхні підписи під договором.

Тим часом Сполучене Королівство та Данія підписали основну частину договору, але вирішили не приставати на пропозицію спільної валюти: почасти передбачаючи її обмежувальний вплив на економіку; почасти — через її