Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
«Палацовий переворот», який характеризував румунську революцію, був ще більш наочним на півдні, де Центральний комітет Болгарської комуністичної партії безцеремонно вижив Тодора Живкова з влади в поважному 78-річному віці. Живков перебував на посаді найдовше з усіх очільників країн комуністичного блоку: він очолив партію в 1954 році й дуже старався, у властиво болгарському стилі, точно наслідувати російську модель. На початку 1980-х задля покращення виробництва він започаткував «Новий економічний механізм», а в березні 1987 року за прикладом Москви пообіцяв покласти край «бюрократичному» контролю над економікою, запевнивши світ, що тепер Болгарія зможе продемонструвати власну «перебудову».
Але подальші провали болгарської економіки й дедалі більша занепокоєність комуністичної верхівки через нову ситуацію в Москві змусили Живкова шукати альтернативні джерела внутрішньої легітимності — етнічний націоналізм. Спокусливим об’єктом стала численна турецька меншина в Болгарії (близько 900 тисяч серед менш ніж 9 мільйонів сукупного населення). Вона не лише відрізнялася етнічно й релігійно, а й була нещасливою наступницею та символом доби ненависної османської влади, яка тільки тепер переставала бути частиною живої пам’яті. Як і в сусідній Югославії, у Болгарії хитка партійна автократія спрямувала всю лють етнічної упередженості на безпомічну внутрішню жертву.
У 1984 році було офіційно оголошено, що болгарські турки взагалі ніякі не «турки», а болгари, яких силоміць навернули в мусульманство і які тепер повернуться до своєї справжньої ідентичності. Мусульманські обряди (на кшталт обрізання) підлягали обмеженню та криміналізації; використання турецької мови у трансляціях, у друці та освіті було заборонене. Особливо принизливим заходом (який викликав люте обурення) стала вказівка, яка змушувала всіх болгарських громадян з турецькими іменами змінити їх на належні «болгарські». Наслідки були катастрофічні. Турки виявляли значний опір, який, відповідно, збурив деяку опозицію серед болгарських інтелектуалів. Міжнародна спільнота голосно протестувала; Болгарію засудили ООН та Європейський суд.
Тим часом інші комуністи-олігархи за кордоном дистанціювалися від Живкова. До 1989 року болгарські комуністи опинилися в найбільшій ізоляції, ніж будь-коли, і були суттєво занепокоєні перебігом подій у сусідній Югославії, які, здавалося, виходили з-під контролю партії. Справи сягнули апогею, коли впродовж літа 1989 року до Туреччини вислали близько 300 тисяч етнічних турків. Це стало ще одним іміджевим провалом режиму, та й економічним теж, оскільки країні почало бракувати робітників[489]. Коли поліція 26 жовтня перестаралася з реакцією на маленьке зібрання захисників довкілля в софійському парку — активістів із групи «Екогласності», які поширювали петицію, арештували й побили, — партійні реформатори на чолі з міністром закордонних справ Петром Младеновим вирішили діяти. 10 листопада (невипадково наступного дня після падіння Берлінського муру) нещасного Живкова усунули.
Після цього відбулася низка вже знайомих подій: звільнення політичних в’язнів; дозвіл на створення політичних партій; зміни до Конституції, які прибирали з її тексту слова про «керівну роль» комуністів; «круглий стіл», на якому було призначено вільні вибори; зміна назви старої партії, яка тепер називалася «Болгарською соціалістичною партією»; та невдовзі й самі вибори, на яких, як і в Румунії, колишні комуністи легко перемогли (лунали численні звинувачення у фальсифікації виборів).
У Болгарії політична «опозиція» виникла здебільшого вже після повалення комунізму, і, як і в Румунії, дехто підозрював, що вона була певною мірою штучно створена угрупованнями внутрішньокомуністичної опозиції заради її власних цілей. А проте зміни були справжні. Болгарія щонайменше успішно уникнула катастрофи, яка чекала на Югославію: 29 грудня внаслідок агресивних націоналістичних протестів, мусульмани й турки отримали повні та рівні права. Уже в 1991 році основна турецька партія, Рух за права та свободи, забезпечила собі достатньо електоральної підтримки, щоб урівноважити інші політичні сили в болгарських Національних зборах.
Чому комунізм у 1989 році так швидко зазнав краху? Не варто піддаватися спокусливому співу сирен ретроспективного детермінізму. Навіть якщо комунізм і був приречений через його внутрішні суперечності, мало хто передбачав те, коли і в який спосіб це станеться. Безперечно, те, як легко луснула булька комуністичної влади, засвідчило, що режими були ще слабші, ніж тоді можна було здогадуватися, і це представляє їхню попередню історію в новому світлі. Але безвідносно до того, наскільки ілюзорною була комуністична влада, тривала вона довго. Чому ж не ще довше?
Один із варіантів відповіді — «теорія доміно». Щойно комуністичних лідерів скинули в одній країні, по їхній легітимності в інших державах було завдано смертельного удару. Авторитет комунізму частково спирався на тезу, що він — це втілення необхідності, логічний продукт історичного прогресу, факт політичного життя, неминучість сучасності. Щойно з’ясувалося, що це явно не правда — наприклад, у Польщі, де «Солідарність», вочевидь, обернула історію навспак, — як можна було далі в це вірити в Угорщині або Чехословаччині? Ми вже були свідками того, що приклад інших справді накладає свій відбиток.
Водночас дивовижною особливістю занепаду комунізму в Європі був, власне, не його епідемічний характер — таким чином поширювалися всі революції, підважуючи легітимність встановленої влади спільним прикладом. А те, що мало місце в 1848, 1919 та, меншою мірою, в 1968 році. Унікальністю 1989 року була власне швидкість, з якою все відбувалося. Ще в жовтні 1989 року Імре Пожґаї в Угорщині чи Еґон Кренц у Східній Німеччині наївно думали, що можуть контролювати та втілити їхню версію перебудови. Більшість їхніх опонентів воліли з ними погоджуватися й продовжували шукати якийсь тимчасовий компроміс. Ще в 1980 році Адам Міхнік написав, що «можна уявити собі гібридне суспільство — таке, де тоталітарна державна структура співіснуватиме з демократичними суспільними інститутами»; аж до кінця літа 1989 року він практично не мав жодних підстав сподіватися на щось інше.
Однією новою обставиною була роль засобів масової інформації та комунікації. Наприклад, угорці, чехи й німці могли щовечора дивитися свою власну революцію по телевізору. Для населення Праги постійні телевізійні повтори подій 17 листопада були чимось на кшталт оперативної політичної освіти, яка втовкмачувала дві тези: «Вони безсилі» та «Ми змогли». Як наслідок, було втрачено ключовий актив комунізму — контроль і монополію на інформацію. Страх залишитися на самоті — неможливість знати, чи інші відчувають те саме, що й ти, — розвіявся назавжди. Навіть у Румунії захоплення
