Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт

Політика Чаушеску мала певну збочену логіку. Румунія справді виплатила борги зовнішнім кредиторам, хоча й ціною доведення населення до злиднів. Але останні роки правління Чаушеску означилися не лише божевільною економічною політикою. Щоб краще контролювати сільське населення країни — та ще більше тиснути на фермерів щодо збільшення обсягів виробництва продуктів харчування на експорт, — режим запровадив ідею «систематизації» румунської сільської місцевості. Половину з 13 тисяч сіл країни (непропорційно обраних серед поселень меншин) силоміць зруйнували, а їхніх мешканців переселили в 558 «агроміст». Якби Чаушеску мав час довести цей експеримент до кінця, то повністю знищив би залишки суспільної тканини країни.

Проєкт сільської «систематизації» рухала манія величі румунського диктатора, що зростала дедалі більше. За Чаушеску леніністське прагнення контролювати, централізувати й планувати кожну деталь щоденного життя переросло в одержимість, яка своєю всеосяжністю та амбітністю перевершувала прагнення самого Сталіна. Тривалий час матеріальним утіленням цієї маніакальної пристрасті була столиця країни, на яку чекали плани імперської перебудови небачених із часів Нерона масштабів. Цей проєкт «оновлення» Бухареста перервався через грудневий переворот 1989 року; але амбіції Чаушеску були втілені достатньою мірою, щоб лишити невитравний слід у тканині тогочасного міста. Історичний центр Бухареста розміром з Венецію повністю зрівняли із землею. Сорок тисяч будинків та десятки церков й інших пам’яток знесли, щоб звільнити простір для нового Дому народів і бульвару Перемоги соціалізму в 5 кілометрів завдовжки і 150 метрів завширшки.

Усі ці плани стосувалися лише зовнішніх змін. За відполірованими білими фасадами бульвару вишикувалися знайомі брудні, занедбані залізобетонні блоки. Але й самі фасади були агресивно, принизливо та невблаганно однакові, наче візуальне втілення тоталітарної влади. Дім народів, проєкт якого створила двадцятип’ятирічна архітекторка (Анка Петреску) і який мав стати особистим палацом Чаушеску, був невимовно й унікально потворним навіть за стандартами жанру. Він був гротескним, безпощадним, позбавленим смаку, але насамперед великим (утричі більшим за Версальський палац…). Палац Чаушеску, побудований широким півколом, усередині якого може вміститися пів мільйона людей (його приміщення для організації прийомів було завбільшки з футбольне поле), був (і залишається) жахливою монументальною метафорою необмеженої тиранії та власним внеском Румунії в тоталітарний урбанізм.

У свої останні роки румунський комунізм сидів у незручному шпагаті між жорстокістю й абсурдом. Портрети лідера партії та його дружини були всюди; його звеличували такими одами, від яких зніяковів би навіть Сталін (хоча, напевно, не лідер Північної Кореї Кім Ір Сен, з яким інколи порівнювали румунського диктатора). До неповного списку епітетів, офіційно схвалених Чаушеску для використання в описі його здобутків, належать такі: архітектор; провідник; мудрий керманич; найвища щогла; сяйво перемоги; візіонер; титан; син сонця; Дунай думки та карпатський геній.

Свої справжні думки про Чаушеску його підлесливе оточення тримало при собі. Але зрозуміло, що вже в листопаді 1989 року — коли після шістдесятисемиразових оплесків стоячи його переобрали генеральним секретарем Партії, і він гордо оголосив, що реформ не буде, — частина з них почала вважати його завадою, далеким і не свідомим не лише тогочасних настроїв, але й дедалі більшого відчаю серед його власних підлеглих. Але доти, доки його підтримувала таємна поліція, Секурітате, Чаушеску здавався недоторканним.

Отож цілком логічно, що саме Секурітате пришвидшила падіння режиму, коли в грудні 1989 року спробувала усунути популярного угорського протестантського пастора Ласло Текеша в місті Тімішоара на заході Румунії. Угорську меншину, яка за правління Чаушеску потерпала від особливої дискримінації та репресій, підбадьорювали події, що відбувалися просто по той бік кордону з Угорщиною, і вона дедалі більше обурювалася тривалими кривдами, яких зазнавала у своїй країні. Текеш став символом і центром їхнього невдоволення, тому коли 15 грудня режим спробував його схопити, парафіяни організували на його підтримку цілодобову варту навколо церкви, де він сховався.

Наступного дня, коли варта несподівано перетворилася на демонстрацію проти режиму, поліції та армії наказали стріляти в натовп. Гіперболізовані новини про «бійню», які транслювали «Голос Америки» та радіо «Вільна Європа», розійшлися по країні. Щоб придушити безпрецедентні протести, які тепер докотилися з Тімішоари до самого Будапешта, Чаушеску перервав офіційний візит до Ірану. 21 грудня він вийшов на балкон штабу партії, збираючись виголосити промову, в якій мав намір засудити «меншість» «порушників спокою», однак, приголомшений вигуками натовпу, не зміг її закінчити. Наступного дня, після другої невдалої спроби звернутися до людей, що зібралися внизу, Чаушеску з дружиною втекли, вилетівши з даху партійного штабу на гелікоптері.

На цьому етапі розстановка сил різко змінилася не на користь режиму. Спочатку здавалося, що армія підтримує диктатора — вона захопила вулиці столиці й стріляла в демонстрантів, які намагалися встановити контроль над студією національного телебачення. Але з 22 грудня солдати, які тепер підпорядковувалися Фронту національного порятунку, що захопив телевізійну вежу, перейшли на бік демонстрантів і виступили проти озброєних до зубів загонів Секурітате. Тим часом подружжя Чаушеску спіймали, заарештували і швидко віддали під суд. Їх визнали винними в «злочинах проти держави» і квапливо стратили в день Різдва 1989 року[488].

Фронт національного порятунку перетворився на тимчасову урядову раду та, змінивши назву країни просто на «Румунію», призначив президентом свого власного лідера Йона Ілієску. Ілієску, як і його колеги із Фронту, був колишній комуністом, який за кілька років до того відійшов від Чаушеску і міг претендувати на дещицю довіри як «реформатор» хоча б тому, що в студентські часи був знайомий з молодим Михайлом Горбачовим. Але насправді те, що Ілієску підходив для того, щоб очолити Румунію після Чаушеску, було зумовлено його здатністю контролювати збройні сили, особливо Секурітате, найзатятіші представники якої припинили боротьбу 27 грудня. Однак, окрім відновлення політичних партій 3 січня 1990 року, новий президент дуже мало зробив для того, щоб демонтувати інститути старого режиму.

Як показали пізніші події, керівний апарат, який існував за Чаушеску, залишився напрочуд непорушним, позбувшись лише самої родини Чаушеску та їхніх найбільш кричущо злочинних спільників. Чутки про тисячі вбитих під час грудневих протестів і боїв виявилися перебільшеними (справжня цифра була ближчою до сотні), і стало зрозуміло, що, попри всю мужність та порив чисельних демонстрантів у Тімішоарі, Будапешті й інших містах, справжня боротьба відбувалася між «реалістами» навколо Ілієску та старою гвардією в оточенні Чаушеску. Перемога першого забезпечила Румунії рівний — навіть підозріло рівний — вихід із комунізму.

Прояви абсурду, притаманні останнім рокам Чаушеску, зникли, але поліція, бюрократія та значна частина партії залишилися незмінними і на своїх місцях. Назви змінилися, Секурітате офіційно розпустили, проте вкорінені засади та практики лишилися ті самі: Ілієску нічого не зробив, щоб попередити заворушення в Тиргу-Муреш 19 березня,