Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
У Чехословаччині місток між ними був важливий. Попри те, що в багатьох аспектах Чехословаччина була найбільш західною з усіх європейських комуністичних країн, вона також мала найбільш виразно егалітарну й лівацьку політичну культуру: зрештою, це була єдина країна у світі, де ще в 1946 році майже кожні двоє з п’яти виборців проголосували за Комуністичну партію на вільних виборах. Незважаючи на сорок років «справжнього живого соціалізму» та двадцять років убивчої «нормалізації», якась частина цієї політичної культури нікуди не зникла: на перших посткомуністичних виборах, які відбулися в червні 1990 року, 14% електорату обрали Комуністичну партію. Саме через сталу наявність цього великого ядра прихильників комунізму — вкупі зі значно більшим планктоном аполітичних громадян, не настільки незадоволених своїм становищем, щоб протестувати — письменники-дисиденти на кшталт Людвіка Вацуліка сумнівалися в можливості великих змін у найближчому майбутньому. Здавалося, що сама історія проти чехів і словаків: з 1938 року Чехословаччина так і не змогла повернути собі відповідальність за свою власну долю.
Тому, коли в листопаді 1989 року люди нарешті перехопили ініціативу, подальша Оксамитова революція здавалася занадто хорошою подією, щоб бути правдою. Саме тому подейкували про поліцейські заколоти та промислові кризи, ніби чехословацьке суспільство було настільки в собі невпевнене, що навіть спроба знищити комунізм мала походити від самих комуністів. Майже напевно такий скепсис був необґрунтованим — усі наявні тогочасні дані свідчать про те, що 17 листопада чеська безпекова поліція просто зайшла надто далеко. Жодної «змови», яка б форсувала дії керівної верхівки, не було. У 1989 році народ Чехословаччини справді взяв на себе відповідальність за свою долю.
Інша річ — румунський випадок. Тут здавалося очевидним, що в грудні 1989 року одне угруповання всередині керівної Румунської комуністичної партії справді вирішило, що матиме найбільші шанси на виживання, якщо силою усуне керівну верхівку навколо Ніколае Чаушеску. Румунія, звичайно, була нетиповою комуністичною державою. Якщо Чехословаччина була найбільш західною з комуністичних країн, то Румунія — найбільш «східною». За Чаушеску комунізм деградував з національного ленінізму до чогось на кшталт неосталіністичної сатрапії, у якій візантійський рівень кумівства та марнотратства підтримував спрут таємної поліції.
Проти жахливої диктатури Дежа 1950-х років режим Чаушеску доволі обмежено вдавався до відкритого насильства; але рідкісні натяки на публічний протест — наприклад, страйки в шахтарській долині Жиу в серпні 1977 року або десять років по тому на Червонозоряному тракторному заводі в Брашові — жорстоко та ефективно придушували. Ба більше, Чаушеску міг сподіватися не лише на те, що населення залякане, а й на напрочуд стриману реакцію на його дії з-за кордону: через вісім місяців після ув’язнення страйкарів долини Жиу (і страти їхніх лідерів) румунський диктатор полетів із візитом до США на запрошення президента Джиммі Картера.
Дистанціювавшись від Москви (згадаймо, як Румунія в 1968 році утрималася від вторгнення до Чехословаччини), Чаушеску заробив собі свободу для маневру й навіть міжнародне схвалення, особливо на перших етапах «нової» «холодної війни» 1980-х років. Оскільки румунський лідер охоче критикував росіян (та відправляв своїх гімнастів на Олімпіаду в Лос-Анджелесі), американці та інші не зважали на злочини, які він чинив у своїй країні[486].
Однак румуни заплатили за привілейований статус Чаушеску страшну ціну. У 1966 році, з метою збільшення кількості населення — через традиційну «румуноманію», — він заборонив аборти жінкам, молодшим за сорок років, які мали менше ніж чотири дитини (у 1986 році вікову межу підняли до сорока п’яти років). У 1984 році мінімальний вік, коли жінка могла брати шлюб, було знижено до п’ятнадцяти років. Були запроваджені обов’язкові щомісячні медичні огляди для всіх жінок дітородного віку, щоб запобігти абортам, а якщо їх і дозволяли, то лише в присутності представника партії. Лікарям тих районів, де народжуваність падала, урізали зарплати.
Кількість населення не зросла, але рівень смертності від абортів зашкалював порівняно з будь-якою іншою європейською країною: аборти були єдиним доступним способом контролювати народжуваність, тож їх масово робили нелегально, часто в надзвичайно жахливих і небезпечних умовах. Закон, ухвалений у 1966 році, за двадцять три роки призвів до смерті щонайменше десяти тисяч жінок. Реальний рівень дитячої смертності був такий високий, що після 1985 року новонароджених не реєстрували офіційно, доки їм не виповнювалося чотири тижні — це був апогей комуністичного контролю над знанням. На момент усунення Чаушеску від влади смертність серед новонароджених становила двадцять п’ять дітей на тисячу, а понад сто тисяч дітей були каліками.
Тло для цієї національної трагедії створювала економіка, яка навмисне прямувала до деградації, від виживання до злиднів. На початку 1980-х Чаушеску вирішив ще більше покращити міжнародну репутацію країни через сплату величезного румунського зовнішнього боргу. Установи міжнародного капіталізму, починаючи з Міжнародного валютного фонду, тішилися й захлиналися хвалебними одами румунському диктатору. Бухарест отримав повну реструктуризацію зовнішнього боргу. Щоб заплатити західним кредиторам, Чаушеску наклав невблаганні й безпрецедентні обмеження на внутрішнє споживання.
На відміну від інших комуністичних лідерів, які невпинно брали закордонні гроші в борг, щоб купувати прихильність громадян наповненими полицями, румунський кондукетор[487] заходився продавати за кордон усі можливі товари, які виробляла країна. Румуни були змушені використовувати вдома 40-ватні лампочки (якщо взагалі мали електроенергію), а решту електроенергії продавали в Італію та Німеччину. М’ясо, цукор, борошно, масло, яйця й багато інших продуктів були суворо нормовані. Для підвищення продуктивності були запроваджені фіксовані квоти на обов’язкові громадські роботи по неділях і святах (у дореволюційній Франції це називалося corvée).
Використання пального обмежили до мінімуму: у 1986 році, щоб замінити моторні транспортні засоби, було запроваджено програму розведення коней. Підводи, запряжені кіньми, стали основним видом транспорту, а врожай збирали косами й серпами. Це було щось справді нове: усі соціалістичні системи спиралися на централізований контроль систематично створюваних дефіцитів, але в Румунії економіка, основою якої було надмірне інвестування в непотрібну важку промисловість, успішно переключилася на доіндустріальне аграрне
