Після війни. Історія Європи від 1945 року - Тоні Джадт
Таким чином, німецьке повстання 1989 року, напевно, було єдиною справді народною — тобто масовою — тогорічною революцією (і справді єдиним успішним народним протестом в історії Німеччини)[481]. Падіння комунізму в сусідній Чехословаччині хоч і відбувалося одночасно з трансформаціями в Східній Німеччині, але йшло за суттєво іншою траєкторією. В обох країнах партійна верхівка була жорсткою та репресивною, а посилення Горбачова для празького режиму було як мінімум так само небажаним, як і для режиму в Панкові. Але на цьому подібності завершуються.
І в Угорщині, і в Чехословаччині комуністична влада ніяково спиралася на мовчазну пам’ять вкраденого минулого. Але якщо в угорському випадку Кадар зі змінним успіхом разом із партією дистанціювався від сталінського спадку, чехословацькі лідери на такий крок не спромоглися. Вони й не намагалися. Вторгнення країн Варшавського договору в Чехословаччину в 1968 році та подальша «нормалізація» відбулися завдяки Ґуставу Гусаку, який перебував при владі з 1969 року. Навіть коли Гусак, якому на той час було 75 років, у 1987 році пішов з посади генерального секретаря партії (водночас залишаючись президентом держави), на його місце заступив Мілош Якеш — безумовно, молодший, але найбільш відомий своєю непересічною роллю в масових чистках початку 1970-х.
Насправді чехословацьким комуністам непогано вдавалося втримувати повний контроль до самого кінця. Ані Католицька церква (яка, може, й не в словацькому, але в чеському житті завжди була незначним гравцем), ані опозиційна інтелігенція не дістали широкої підтримки суспільних мас. Завдяки надзвичайно ефективній реалізації чисток більшість чехословацької інтелігенції, від драматургів до істориків і комуністів-реформаторів часів шістдесятих, усунули не лише з роботи, а і з публічної сфери. До 1989 року дехто з найсміливіших критиків комунізму в Чехословаччині, починаючи із самого Вацлава Гавела, були більш відомі за кордоном, аніж у власній країні. Як ми пам’ятаємо з попереднього розділу, власна організація Гавела, «Хартія–77», змогла дістати підтримку менш ніж двох тисяч підписантів серед населення в 15 мільйонів.
Звичайно, люди боялися наражатися на ризик, який створювала відкрита критика режиму; але варто сказати, що більшість чехів та словаків не були аж так не задоволені своєю долею. Чехословацька економіка, як і більшість інших економік у східноєвропейських країнах з початку 1970-х, була налаштована на постачання основних споживчих товарів, а в чеському випадку — дечого ще. Насправді Чехословаччина свідомо імітувала деякі аспекти західного суспільства споживання, зокрема телевізійні програми й види популярного дозвілля, хоча і на посередньому рівні. Життя в Чехословаччині було нудне, стан довкілля погіршувався, а молодь особливо обурювалася через повсюдну й репресивну владу. Але в обмін на ухилення від конфронтації з режимом та номінальну підтримку його заяложених гасел людям давали спокій.
Режим пильнував і навіть жорстоко придушував будь-які прояви незгоди. Тих, хто вийшов на демонстрації в Празі та інших містах з нагоди вшанування двадцятої річниці вторгнення в серпні 1988 року, заарештували; а неофіційним спробам провести семінар «Схід — Захід» у Празі швидко поклали край. У січні 1989 року, на двадцяту річницю самоспалення Яна Палаха на Вацлавській площі, Гавела й тринадцятьох інших активістів «Хартії–77» арештували й знову посадили (хоча якщо в минулі роки з Гавелом обійшлися суворо, то тепер його випустили вже в травні: він мав міжнародну репутацію, і поганим поводженням з ним влада могла наразитися на осуд).
Упродовж весни і літа 1989 року в країні формувалися неформальні мережі та групи, які сподівалися скопіювати події в сусідніх країнах: після «Клубу миру імені Джона Леннона», який виник у грудні 1988 року, у травні 1989 року відбувся протест «Празьких матерів», а ще через місяць — демонстрації борців за довкілля в Братиславі. Жодна з цих крихітних бульок, які легко можна було луснути, не становила загрози для поліції або режиму. Але в серпні, саме тоді, коли Мазовецький завершував підготовку урядової програми у Варшаві та незадовго до того, як угорські кордони розчахнулися, вулиці чеської столиці наповнили демонстранти, які вкотре хотіли вшанувати пам’ять про придушення Празької весни.
Утім цього разу чеська поліція поводилася набагато стриманіше. Режим Якеша вирішив трохи пригальмувати, принаймні вдавши, що визнає зміну настрою в Москві, але водночас ніяк, по суті, не змінюючи свого урядування. Поза сумнівом, той самий розрахунок пояснює відсторонену реакцію влади на наступну велику публічну демонстрацію 28 жовтня з нагоди річниці заснування Чехословацької держави в 1918 році (яку з 1948 року офіційно ігнорували). Але комуністична верхівка і далі не відчувала значного публічного тиску: навіть оголошення від 15 листопада, що виїзні візи для поїздок на Захід буде скасовано, було не так поступкою на вимоги, як стратегічною імітацією змін в інших країнах.
Саме цей очевидний брак справжніх реформаторських намірів з боку партійних очільників та відсутність будь-якої ефективної зовнішньої опозиції (демонстрації не мали спільної мети, а лідери, здатні перетворити невдоволення на політичну програму, ще не з’явилися) підкріпили поширені підозри, що те, що сталося потім, було певною мірою штучним «заколотом» — спробою прихованих реформаторів в уряді та поліції штовхнути вмираючу партію в напрямку чеської перебудови.
Це було не так дивно, як може здаватися сьогодні. 17 листопада празька поліція офіційно надала дозвіл на студентську ходу, яка мала пройти центром міста, щоб ушанувати ще одну сумну дату — п’ятдесяту річницю вбивства нацистами чеського студента Яна Оплетала. Однак коли студенти-демонстранти почали вигукувати антикомуністичні гасла, поліція напала на них, розігнала натовп, а декого побила. А тоді сама поширила чутку, що (як повторення вбивства Оплетала) одного зі студентів вбили. Пізніше визнали, що це брехня; але тим часом, як і очікувалося, це збурило студентський гнів. Упродовж наступних сорока восьми годин десятки тисяч студентів повстали, захопили університети й великими натовпами посунули на вулиці на знак протесту. Проте тепер поліція лише спостерігала.
Якщо це і був чийсь план, то він точно обернувся проти його автора. Звичайно, події 17 листопада та їхні наслідки повалили неосталіністську верхівку Компартії — протягом тижня весь Президіум, очолюваний Якешем, подав у відставку. Але їхнім наступникам населення абсолютно не довіряло, та й у кожному разі швидкість розвитку подій вибила в них ґрунт з-під ніг. 19 листопада Вацлав Гавел, якого відправили під майже домашній арешт у сільській Північній Богемії, повернувся в столичний сумбур, де комуністи стрімко втрачали владу, але
